Розділ «4»

— Вони пили тут свій tisana[2] після обіду, — розповідав він далі, — день за днем, завжди одне й те саме.

Він замовк і торкнувся рукою стільця. Всередині мене росло відчуття пригніченості. У дворику було прохолодно, наче в могилі, та повітря все одно лишалося таким самим застояним, як і в закритих кімнатах, перш ніж у них відчинили ставні.

Я згадував Емброуза таким, яким він був удома. Влітку він обходив свої землі без куртки, у старому солом’яному капелюсі від сонця на голові. Як зараз бачу той капелюх, насунутий на очі, і його самого: рукави сорочки засукані по лікті, стоїть на своєму човні, показує щось далеко в морі. Пам’ятаю, як він нахилявся й затягував своїми міцними руками мене в човен, коли я плавав поблизу.

— Так, — сказав чоловік, ніби звертаючись сам до себе, — синьйор Ешлі сидів тут на стільці, дивлячись на воду.

Жінка повернулась і, перетнувши дворик, закрутила кран. Вода зупинилася. Бронзовий хлопчик дивився тепер на порожню мушлю. Навколо стало зовсім тихо. Дитя, яке очей не зводило з фонтана, раптом нахилилося й почало порпатися попід деревом, збираючи маленькими рученятами квіти рокитника й вкидаючи їх до басейну.

Жінка його насварила, поставила біля стіни та, вхопивши мітлу, що стояла поруч, почала підмітати дворик. Її метушня розбудила навколишню тишу, і чоловік торкнувся моєї руки.

— Не бажаєте поглянути на кімнату, в якій помер синьйор? — обережно запитав він.

Я широкими сходами пішов слідом за ним нагору, досі сприймаючи все, мов сон. Ми минали кімнати, куди менше обставлені меблями, ніж на першому поверсі, а одна з них, яка вікном виходила на північ, на алею з кипарисами, взагалі була без меблів, немов монастирська келія. До стіни було приставлене просте залізне ліжко. Поруч із ним — ширма, глечик та миска для вмивання. Над каміном висіли гобелени, а в ніші стіни стояла маленька статуетка мадонни на колінах зі складеними в молитві руками.

Я поглянув на ліжко. Простирадла були згорнуті в ногах, а в головах, одна на одній, лежали дві подушки без наволочок.

— Кінець, — тихим голосом мовив чоловік, — настав раптово, ну… він був слабкий, так, дуже слабкий від гарячки, та навіть за день до того спустився й посидів трохи біля фонтана. «Ні, ні, — говорила графиня, — тобі стане тільки гірше, тобі потрібен відпочинок», — та він дуже впертий, він її не слухав. І лікарі, вони постійно приходили нові. Синьйор Рейнальді, який зараз також у місті, все говорив, намагався переконати, але він ніколи не слухає, він кричить, він лютує, а тоді, як маленьке дитя, змовкає. Дуже шкода було дивитися на сильного чоловіка в такому стані. А потім, рано-вранці графиня поспішно забігає до мене в кімнату, кличе мене. Я спав у будинку, синьйоре. В неї обличчя біле, мов стіна, і вона говорить: «Він помирає, Джузеппе, я знаю, він помирає», і я біжу за нею до його кімнати, а він лежить у ліжку, очі заплющені, важко, але рівномірно дихає, ну, не так, коли нормально спить. Ми посилаємо по лікаря, та синьйор Ешлі більше вже не прокинувся, це була кома, сон смерті. Ми з графинею запалили свічки, і коли були черниці, я зайшов на нього поглянути. Лють щезла повністю, його обличчя було мирне. Якби ж ви тільки бачили його, синьйоре.

У чолов’яги в очах стояли сльози. Я перевів погляд з нього на порожнє ліжко. Чомусь я зовсім нічого не відчував. Німота минулася, лишивши по собі тільки холод і спокій.

— Що ви маєте на увазі, — спитав я, — як він лютував?

— Він починав лютувати від гарячки, — відповів чоловік. — Двічі, тричі я мусив утримувати його в ліжку після таких нападів. А разом із люттю приходила внутрішня слабкість, ось тут.

Він показав на свій живіт.

— Він страшенно страждав від болю. А коли біль минав, то ставав очманілим, думки його плуталися. Кажу вам, синьйоре, на нього боляче було дивитися. Боляче дивитись, як такий сильний чоловік нічого не може вдіяти.

Я вийшов із тієї голої кімнати, немов з порожньої могили, і почув, як чоловік знов зачиняє ставні, а потім двері.

— Чому йому не допомогли? — запитав я. — Невже лікарі не могли полегшити біль? А місіс Ешлі, вона просто дала йому померти?

Він здавався спантеличеним.

— Перепрошую, синьйоре? — промовив він.

— Чим він хворів, як довго? — продовжував я.