Розділ сьомий Міша

— Тут... я не встигла...

— Стій там і чекай! Ми зараз будемо!

Зв’язок обірвався. Я облизала сухі губи...

Мішин ролик знову й знову повторювався в мене перед очима. Стрибає камера... Біжать цікаві... Чужі ноги на траві... Мертвий хлопець, закривавлене підборіддя, скляні очі... «Я не знаю, до кого мені з цим іти...» Він мені довірився! Він вірив, що я врятую його!

Отут, у сумці, його ключі й недопита пляшка молока, яку він залишив мені на кухонному столі. А в мене немає амулета. Нічого не бачу, крім побутового звичного світу: коридор з височенною стелею. Старезний паркет. Масивні двері аудиторії, світло з вікон...

Я замружилася дуже сильно. І я уявила собі, що мій амулет — подарунок батька — тут, на ланцюжку, ніде не дівся. І зараз я стисну його в долоні, й побачу, куди пішов Міша, і зможу йому допомогти...

У цю мить у мене була дуже сильна воля. І дуже потужна фантазія. Я розуміла: або я побачу, або Міша помре.

— Тату, — прошепотіла я, не усвідомлюючи, що кажу, — допоможи мені...

І розплющила очі.

Світ був чорно-білий. Розмитий. Дивний. На сірій підлозі виділялися чорні плями — неначе густа рідина, падаючи з висоти людського зросту, краплями розбивалася об паркетини.

За Мішею тягся кривавий слід, як за пораненим звіром, і я кинулася по цьому сліду — бігом. Уперед по коридору. Праворуч, ліворуч, по сходах нагору...

Задзвонив телефон.

— Де ти?! — гаркнула Ліза в трубку.

— Я бачу... Я йду за ним...

— Не підходь до Тіні сама! Не підходь одна, це небезпечно, чуєш?!

Велика чорна калюжа розповзалася біля порога аудиторії. «2-74» — написано було на дверях. Та сама аудиторія для лекцій, де я залишила Міші свій телефон.

Я штовхнула двері.

Аудиторія була порожня — два поверхи. Вікно навпроти дверей, величезне вікно, було розкрите. Мигцем мені згадалося, що на ньому, здається, ще вчора були ґрати...

Зараз ґрат не було. Міша стояв на підвіконні, спиною до мене. Я зрозуміла, що варто мені закричати «Міша!», як він відразу ступить уперед.

Висока фігура виникла звідкись ізбоку, з-за кафедри. Я бачила цього типа тут-таки, напередодні: «Дівчино, мені можна ввійти чи ще ні?!»