Розділ п’ятий Оперативниця

Ліфт зупинився.

Аудиторія була історична, на два поверхи, я колись бачила про неї документальний фільм. Усі вже розсілися: вийшовши майже до самої кафедри, я стисла в долоні амулет...

І одразу побачила пульсуючий відблиск. Міша сидів лівіше від центру, на скроні в нього світилося клеймо, рот і підборіддя блищали свіжою кров’ю. Я розтисла руку — у звичайному світі крові не було й знаку: стурбований студент розкладав свої конспекти.

Мішин сусід штовхнув його ліктем і вказав на мене. Ми зустрілися очима; ні, він мені не зрадів. Він не міг зрозуміти, за що йому така радість: напівзнайома дівчина тягається слідом, наче на гумці.

Я замахала руками, благаючи, вимагаючи, ледь не погрожуючи. Він неохоче вибрався з ряду — добре, що сидів майже в проході, — і спустився до мене:

— Залиши ліхтарик собі, добре?

Я простягла йому папірець, на якому косо-криво був написаний мій телефон:

— Слухай... Якщо тобі стане погано або щось станеться... щось незрозуміле, подзвони, добре? Мене звуть Дар’я Лебедєва...

— Ясно, — він майже заспокоївся, здогадавшись, що я божевільна. — Тільки більше не ходи за мною, добре?

Я не встигла відповісти.

— Дівчино, мені можна ввійти чи ще ні?!

Я відскочила. Монументальний викладач стояв за моєю спиною, роздувшись від обурення, а я загороджувала йому шлях до робочого місця. Двісті глузливих поглядів спостерігали з амфітеатру, милувалися безплатним цирком.

— В-вибачте...

Через спину викладача в аудиторію прослизнув уже знайомий мені тип в окулярах. Несподівано підморгнув — ти ба, який прудкий.

Я вискочила з аудиторії червона, наче ті вітрила, що їх побачила на обрії Ассоль. Ну, тепер про мене точно підуть легенди...

Задзвонив і засмикався в кишені телефон.

— Лебедєва, — закричала Настя в трубці, — тут Содом і Гоморра!

— Де?!

— На фізрі! У басейні менше половини групи, ти в списку системних прогульників! Або негайно прибігай, або ти без заліку й без стипендії!

І обірвала розмову.