Розділ п’ятий Оперативниця

— Лізо...

— Не можу говорити, я за кермом.

— Тут у хлопця знак на скроні. Такий самий, як...

— Ясно. Поруч Тінь, вона його ссе. Шукай.

— Це може бути його дівчина?

— Перевір насамперед.

До початку пари залишалося п’ять хвилин.

У вестибюлі я загрузла в щільній юрбі. Усі спішили, усі йшли до ліфтів, і я ніяк не могла скоротити відстань хоч на кілька кроків. Я стисла амулет, виглядаючи Тінь на ходу, — і ледь не гримнулася, так закрутилася голова. Ні, треба спершу її наздогнати...

У ліфтовому холі вони розділилися. Брюнетка вирушила до ліфтів на географічний, а Міша повернув до висотних ліфтів на мехмат. Я побігла було за брюнеткою, але вона злилася з юрбою й так, під прикриттям, сіла в ліфт. Ті, що залишилися в холі, почали голосно нарікати, що тепер точно спізняться: наступного чекати хвилини дві...

Лаючись упівголоса, я розвернулася й погналася за Мішею. Його вже не було на майданчику; я вдало вгвинтилася в ліфт і виявилася там єдиною дівчиною. І, ймовірно, єдиним гуманітарієм.

Вони були невловимо схожі — усі чомусь дуже високі, я загубилася серед них, як мишка в траві. Сухі, худорляві, багато хто в масивних окулярах, вони дивилися на мене згори вниз з цікавістю.

Я прокашлялася:

— Я на мехмат правильно їду?

Заусміхалися:

— Дівчино, ви занадто гарна для мехмату...

Жартівники, значить. Ліфт набрав швидкість — у мене знов закрутилася голова. Кажуть, перший проект університету відхилили, сказали — занадто багато буде потрібно ліфтів, ви нам спроектуйте щось поверхів на чотири...

— У другого курсу зараз яка пара?

— А конкретніше? — вони оживилися. — Група? Кого ви шукаєте?

Я збагнула, що знаю тільки ім’я: Міша. Міша з мехмату, другий курс.

— У нас зараз потокова лекція, алгебра на шістнадцятому поверсі, — пролунало з кутка, і я побачила високого типа в окулярах у темному светрі, якого колеги буквально втисли в стінку. — Та тільки ми спізнюємося...