Розділ двадцятий Лондон

— І тобі було вісім років?

Я кивнула.

— Ти, напевно, добре плавала?

— Ні, не дуже. Я вже пізніше навчилася.

Він дивився уважно, з дивною напругою в погляді й навіть гіркотою. Я зрозуміла, що зуміла якось його вразити, хоч сама не розуміла чим.

— Твій батько дуже обережний, — сказав він нарешті. — Я б надіявся, що ти брешеш, але це не так...

— Хто мій батько? — вирвалося в мене.

Він наповнив свою чашку бурштиновим чаєм з чайника:

— Великий маг... інших світів і часів. Древніший за мене. Він виходець з Темного Світу, але з тих часів, коли він ще не був Темний.

— А що, були такі часи?!

— От бачиш, як ти мало знаєш.

— То розкажіть мені! — я розлютилася.

Він похитав головою:

— Я розраховував на твою пам’ять. На лист, який він повинен був тобі залишити... Ти б поділилася зі мною, як з другом, змістом цього листа... Але вийшло інакше. Я витратив на тебе стільки часу... а ти коштуєш дешевше, ніж я думав.

— Я не товар!

— Усе — товар, — сказав він з огидною переконаністю в голосі. — Твоє життя сьогодні різко подешевшало, але дещо іще в ціні. Крові не боїшся?

Він стягнув мою руку джгутом і застромив мені у вену товсту голку:

— Пальцями працюй, не зупиняйся...

Я не відчула болю. Чи тому, що досі була в шоці, чи то він добре давав раду зі шприцом. Кров побігла по тонкому шлангу, наповнила пробірку.

— Хочеш знати, навіщо це потрібно? Ходімо...