Розділ двадцятий Лондон

— Треба було... запрошувати його, коли в мене був семінар з філософії, — Сем раптом широко всміхнувся. — Він би відповідав... за мене... Що-небудь набрехав би про поетику Арістотеля. До речі, хороший спосіб складати іспити...

Це була розпачлива мужність — намагатися жартувати зараз, у його становищі. Я зрозуміла, що пишаюся крізь сльози.

— Дашо, не вір йому, будь ласка. Я не лялька, в мене є...

Усмішка застигла на його обличчі. Він скрикнув, як від раптового сильного болю. Правою рукою підхопив ліву. Підніс долоню до лиця...

І засичав, забився, притискаючи руку до грудей, намагаючись стримати крик. Я кинулася до нього, намагаючись зрозуміти, що сталося, але Сем ховав руку. Йому було нестерпно боляче і з кожною секундою болючіше.

— Дай йому спокій! — закричала я, звертаючись до бетонної стелі в сирих патьоках. — Відчепися від нього! Не займай! Я піду!

У Гриші тряслися руки, коли він малював на стіні криве кособоке графіті.

Після спертого повітря підземелля тут дихалося легко, мов у лісі, а після темряви й тьмяної лампочки світло різало очі. Десь співали птахи. Канарки. Екзотичне дерево росло з гігантської діжки, поруч вкрадливо дзюрчав фонтан, і червоні рибини, кожна завбільшки як черевик, плавали у прозорій воді над темним зеленуватим дном.

Мої очі звикли до світла. Насправді воно могло здатися яскравим тільки після підземної темряви: величезні вікна були напівприкриті м’якими шторами, а ззовні до скла горнулися оранжерейні рослини.

На обшитій деревом панелі за моєю спиною випаровувався обрис Гришиного графіті. А спереду, посеред кімнати з деревом і фонтаном, стояв письмовий стіл — вигадливий і старовинний, він міг належати якому завгодно французькому королю, але я не стала розглядати завитушки. Мій погляд зупинився на предметі, розміщеному в центрі стола.

Це була пластикова лялька, точнісінько схожа на Сема. Так звана «портретна лялька» — я знаю, їх роблять майстри на замовлення. На ляльці був одяг, геть як справжній, і я навіть туманно пам’ятала, що бачила на Семові ці штани й цю сорочку. Скляні очі дивилися в стелю. Лоб, щоки, вилиці були розписані складними письменами — їх наносили тонким чорним фломастером, а потім стирали, і знову наносили, тож лялька Сем став схожий на розтатуйованого австралійського аборигена.

Та найгірше за все була коробка з інструментами, що стояла тут же, на столі. Набір лялькового ката: гаки й пилки. Голки й щипці. На лівій руці іграшкового Сема бракувало підмізинного й мізинця, на їхньому місці білів відкол. Те, що залишилося від пальців — пластикові крихти, — валялося поруч.

— Кат, — сказала я вголос. — Мерзотник.

— Кволо, беззубо, — сказали в мене за спиною. — Ти філолог чи хто?

Я обернулася.

Він був саме такий, як на світлині з Семом, — хижий, глузливий, на вигляд років п’ятдесяти. Або ста п’ятдесяти. Або тисячі з чимсь років. З такими, як він, нічого не можна сказати точно. І він усміхався — не лиховісною, а цілком привабливою усмішкою, при цьому білі зуби блищали, а на щоках грали ямочки.

— Навіщо ви це робите? — запитала я зовсім щиро. — Він же вам... усе-таки син!

Він покивав гарною сивуватою головою:

— Він мені не син, і ти це прекрасно знаєш. А я йому не тато.

Він говорив з ледь помітним акцентом, плавно й вкрадливо. Від його голосу мороз пробігав по спині.