Розділ дев’ятнадцятий Чужий погляд

— Кого — мене?!

— Так. Шиї скручували, коли ти повз них проходила. Ти їх не помічала, тому що тобі було плювати.

— Зате тебе важко не помітити, — я всміхнулася клейкими губами. Узялася за пляшку з водою — і відклала. Що менше я питиму, то довше зможу обходитися без туалету.

— Послухай, — знову заговорив Сем, — я... добре, чогось не пам’ятаю. У мене амнезія... Але в мене є воля, це я вирішую, я не маріонетка! Не ганчір’яна лялька! Я почуваюся людиною, отже, я людина!

— Авжеж.

— Я полюбив тебе не тому, що мене... запрограмували! Це брехня!

— Я знаю.

Сем помовчав. Потягнувся рукою до перенісся.

— Чи ні, — сказав раптом захриплим голосом. — Або це теж частина програми... Я махаю рукою — бо я так вирішив? Чи мені наказали?

Якийсь час він зосереджено водив долонею перед лицем. Я згадала свої дитячі досліди: років у дванадцять я намагалася обдурити визначеність долі, раптово міняючи рішення, і перевіряла, чи не зникне світ за спиною, якщо різко обернутися.

— Розкажи про мене, Дашо, — прошепотів Сем. — Що зі мною не так?

— Усе так.

— Ти не зрозуміла... Є якась нелогічність, неправильність... Має бути, якщо я запрограмований робот...

— Ти не робот!

— Але ти зрозуміла, про що я питаю?

Я задумалася.

— Як ти опинився на філфаку?

— Вступив... напевно. Я не пам’ятаю.

— А чому ти не ходиш на лекції?

— Я пробував, але мені нудно. Уся ця морфологія, лінгвістика...