Розділ дев’ятнадцятий Чужий погляд

— Як — прибрати?!

— Фізично. У мене є лялька. І в мене є молоток. Коли я розіб’ю ляльці голову, Сем природно...

— Що тобі треба?! — верескнула я на октаву вище за свій звичайний тон.

— Відкрити портал, — він говорив тихо і вкрадливо. — Ліквідувати неподобство, що діється майже в центрі Москви майже сімдесят років.

— Пуп розв’яжеться, — пробурмотів Гриша.

Той, хто був Семом, удостоїв його поблажливим поглядом:

— Ти непоганий художник, але дурень набитий, вибач.

Мій телефон, як і Гришин, не бачив мережі. Ми були відрізані від світу — на страшній глибині, під будинком і підвалами, тунелями й перекриттями, під шарами піску й бетону, наодинці з небезпечною непередбачуваною істотою.

— А як ти звідси вийдеш? — знайшлась я. — Тут замкнено зовні, і двері...

— Я сиджу в Лондоні, у своїй квартирі, — він підняв куточки рота. — Мені не треба нізвідки виходити. А от як ви звідси вийдете й чи вийдете взагалі — це вам вирішувати.

Він повільно опустив голову, ніби зображаючи глибокий глузливий уклін...

І раптом сіпнувся всім тілом, пірнув головою, як людина, яка заснула сидячи, впала й прокинулася. Я побачила його очі, збуджені, скаламучені, розгублені.

— Що... що зі мною? Що тут було?

Ми з Гришою мовчали. Сем по черзі зазирнув нам в очі; стиснув скроні, морщачись, як од сильного головного болю:

— Поясніть мені, що сталося. Будь ласка. Мені дуже... мені треба до лікаря... голова...

Якби слізьми можна було допомогти справі — тієї ночі я б владнала більшість світових проблем.

Ми розстелили на підлозі туристичну пінку. Ще в нас були дошки — стільниці старезних столів. Не знаю, які чиновники або вчені писали на них колись, вмочаючи в чорнильниці сталеві пера на дерев’яних вставках, і чому ці меблі знайшли останній прихисток у підземеллі, на страшенній глибині, у забутому бомбосховищі.

Поверх дощок ми розклали пухову ковдру. Гриша накрутив ручку похідного ліхтаря, і той розгорівся рівним білим світлом. Ми сіли на ковдру, відкрили термос і випили по чашці теплого солодкого чаю.

— Інструктор уже повинен нас шукати, — сказала я.

— Ліза почне шукати раніше, — пробурмотів Гриша. — У нас так не бувало, щоб хтось пропадав більше ніж на кілька годин. А зараз уже вечір... Вона там божеволіє. Чому Інструктор ще не тут?