Розділ дев’ятнадцятий Чужий погляд

— Щойно було!

— Було — й нема, — сказав той, хто говорив зі мною губами й голосом Сема.

Я не могла відвернутися. Хотіла — і не могла. Уся моя воля під його поглядом перетворилася на грудочку пластиліну.

За спиною засичала фарба з балончика — Гриша відкривав рамку...

Балончик закашляв. Гриша вилаявся, у голосі чулася паніка.

— Не витрачай фарбу дарма, — сказав той, хто сидів переді мною. — Звідси вийде тільки той, кому я дозволю... Дар’є, ти можеш підвестися.

Я збагнула, що стою перед ним на колінах і що він щойно випустив мене — дозволив відвести погляд від його холодних очей, що викликали оціпеніння. Я відскочила, як шайба від бортика, підхопилася й позадкувала до протилежної стіни. Стіна була розмальована графіті — цього разу Гришино мистецтво залишилося просто малюнком на бетоні.

— Мене звуть Олександр, — сказав той, хто рухав Семовими губами. — Я говорю з тобою з Лондона. Не бійся — я твій ДРУГ.

— З якого це дива?! — найбільше я боялася показати, наскільки налякана. Верещати, плакати, битися в зачинені двері, кликати на допомогу — паніка підказувала мені безліч виходів, усі огидні й зовсім даремні.

— А я був другом твого батька, — відгукнувся він незворушно. — Не те щоб другом... Не ворогом принаймні.

Гриша жалібно всміхнувся:

— Дашо... А що це в нас відбувається?

— Довго пояснювати, — я взяла з сумки пляшку води, приготовлену для Сема, згвинтила кришку, облилася, приклалася до шийки. — Олександр, значить... Це ви взяли мій амулет?

Він кивнув:

— Так. І вдарив тебе теж я, вибач, нічого особистого.

— Ніколи не пробачу, — прошепотіла я.

— Я ж попросив пробачення.

— Не пробачу того, що ви зробили з Семом!

Він фиркнув:

— Як зворушливо. Я саме збирався його прибрати, але якщо він тобі такий дорогий...