Розділ шістнадцятий Сем

— Через три з половиною хвилини... трохи раніше... ти мене розлюбиш.

— Не смішно, — сказав Сем після паузи.

Я кивнула:

— А як не смішно мені, якби ти знав... Слухай. Мене не можна буде любити. Через три хвилини ти подивишся на мене зовсім іншими очима. Ти не зможеш зрозуміти, як узагалі... чому видивився мене в натовпі. Усі ці мурашки поза спиною, піднесений настрій, сміх без причини — усе зникне.

— Чому? — запитав він, не зводячи з мене очей. — Чому ти так вирішила?

— Мене... Я... для простоти назвімо це пристрітом. Мене... зачарували. На мені вроки. У мене відбирають... здатність бути коханою.

— Знаєш, Дашо, я думав, це я божевільний, а виявляється, бувають і крутіші випадки...

— Я не прошу, щоб ти вірив. Просто це станеться через...

На екрані мого телефону бігли цифри, назавжди відбираючи надію.

— ...Через дві з половиною хвилини.

Я підійшла до дзеркальної шафи. Дотяглася до амулета, стиснула в долоні, подивилася на своє відображення...

Шкіра складками тремтіла на моєму лисому черепі. Кров з очей і ніздрів нерівно запеклася, під закривавленою шкірою проступали горби, на скроні темнів знак Тіні — він був чорний, з липким блиском, він був як печатка на вироку. Я замружилася...

А коли розплющила очі — Сем уже дивився на мене по-іншому. Напружено... і з подивом. Наче не впізнавав. Його любов зникала, віддалялася, танула так швидко, що він і сам бачив це на власні очі. Щойно тут була я — і от уже хтось інший... чужий. Зовні все на місці — а всередині порожнеча.

— Що це? — прошепотів він.

— Про це я й казала. Тепер ти зрозумів?

— Але... цього не може бути... я ж тебе...

Він труснув головою, наче відкидаючи мару:

— Дашо, випиймо шампанського? Скуштуймо цей сир? Ти такого не їла... А от дивися, що тут є...

У його метушливих рухах проступала провина. Це мене роздратувало.

— Ти ні в чому не винен, чуєш?! Не смій! Ти не можеш мене любити з примусу!