Розділ шістнадцятий Сем

— Це не випадковість, зрозумійте! Тінь прекрасно знає, хто я! Вона знає, що ми її чекаємо. Вона не вийде!

— Завжди виходять, — почав Піпл. — Вона вийде, вони завжди...

— Це не кінець світу, — я всміхнулася крізь сльози. — Вона ж не життя в мене відбирає. Я житиму. Подумаєш, ніхто не полюбить. Багато хто так живе. Плювати.

Ліза пополотніла, але не від страху. У житті не бачила, щоб люди так лютували.

— А от хрін їй! — гаркнула Ліза так, що на неї нажахано заозиралися перехожі. — Ми не дозволимо! Піпл, чого ти стоїш?! Шукай! Гришо, шукай для нього опорні точки, вітер міняється, давай по секторах... ти її засічеш!

Піпл кліпнув. Щока в нього сіпнулася.

— Ні, — сказав він пошепки. — Її тут немає. Даша правду каже.

Він жив на тридцятому поверсі в новому елітному будинку: татусь відкуплявся від сина досить ефективно. Я з жахом подумала, що станеться з Семом через кілька років, коли маска навіженого мажора приросте й самотній хлопчик, якого я побачила колись на вершині Головної будівлі, перетвориться на самовдоволеного паразита.

— Щось сталося? — він заглянув мені в лице.

— Ні, все добре...

Я побачила своє відображення в дзеркальній стінці швидкісного ліфта. Торкнулася амулета на шиї... і відсмикнула руку. Мені залишилося кілька хвилин. Потім принцеса перетвориться на жабу, карета на гарбуз... Зовні все залишиться, як і раніше, але дорогоцінні мотузочки, натягнуті між нами, згорять назавжди й згорнуться обвугленими петлями. Сем подивиться на мене — і не зрозуміє, що ж його так приваблювало, що ж він у мені роздивився...

Він загадково всміхнувся:

— Я хотів тобі дещо показати...

І розчинив переді мною двері квартири. Це була простора студія з панорамним краєвидом з вікна, але не це вразило мене; вся кімната була заставлена рамками й рамочками, обвішана пластиковими файлами на мотузочках, і звідусіль, з кожної рамки, на мене дивилася я.

Коли він встиг усе це назнімати?! Не розумію... Учора й позавчора не міг... Отже, раніше? Отже, він наздогнав мене на сеґвеї той найперший раз — не випадково?!

Він був талановитий. Він умів бачити. Я розпізнавала на цих світлинах те, чого не могла б роздивитися у дзеркалі: свою радість і втому, авантюризм і відчуженість, так, немов інший, потойбічний світ кидав відбиток на моє лице. Отже, за час свого фотополювання Сем дізнався про мене більше, ніж я сама?

— Дашо, що таке? Тобі не подобається?!

Сльози бризнули, немов я проковтнула столову ложку гірчиці. Я притисла долоні до обличчя:

— Подобається... Дякую. Я просто дуже... я, знаєш, плаксійка. Часто плачу, в кіно, в театрі, над книжкою... Дякую, Сем, я просто не знала, що ти вмієш так.

Посередині кімнати накритий був стіл. Сем не стримався й замовив у ресторані якісь закуски, сир, овочі, шампанське. Я кусала губи й намагалася уявити: через кілька хвилин, коли з мене викачають невидиме, невідчутне... необхідне... Коли мене не можна буде любити — чи зникне світло з цих його знімків? Чи зникне радісне передчуття, тепло, іронія, життя?