Розділ дев’ятий Ті самі й зомбі

— Три видавництва вже відмовили.

— Ну... не здавайся, всім авторам-початківцям спершу відмовляють.

Льоша прямо-таки просвітлів від моїх слів:

— Мені радять викласти в мережу... Я викладу, зрозуміло, як закінчу. Але ж хочеться потримати паперову книжку, розумієш, як у дитинстві: запах клею, те-се...

Він замовк, раптом про щось замислившись. Потім усміхнувся:

— Я, як навчився читати, просто поселився в дитячій бібліотеці. Все сприймалося... наче в чарівній країні. Я не ділив на казки й минуле... Мій батько був бондар, шістсот років тому, мати, відповідно, бондариха, з шести дітей я був молодший, єдиний син, надія... А тут чума. Ех.

— Льоша, — сказала я, — а ти...

Я затнулася. Мені хотілося сказати йому, що справжню історію хлопчика, народженого шість сотень років тому, що заблукав у часі й повністю адаптувався до сучасного світу, мені було б набагато цікавіше прочитати, ніж бойовик про зомбі. І не тільки мені. Але я побоялася його скривдити.

— Слухай... а наговори мені який-небудь текст мовою п’ятнадцятого століття? Я б курсову написала!

Він винувато подивився на мене:

— Ні. Вибач. Я забув ту мову... геть-чисто. Такий викрутас підсвідомості...

Зайшла Ліза — вона встигла перевдягтись, її височезні шпильки були схожі на арбалетні болти. Я здивувалась, як можна носити таке взуття поза дивовижними святами типу весілля чи випускного. В обох руках у Лізи були гумові еспандери, вона качала кисті так само відчужено, як чернець перебирає вервечку.

— Льошо, Інструктор просив статистику за минулий квартал.

— Зробимо, — Льоша кивнув. — Ти не засмучуйся через цю вазу.

— Яку вазу?

Протягом відчинило вікно, стулка вдарилась об край стола, з полиці зісковзнула керамічна ваза, саморобна, розписана під аніме. Яскраві друзки розсипалися по всьому офісу.

— Свинство! — зарепетувала Ліза. — Це мені Гришка на день народження подарував!

Вона підняла з підлоги кілька великих уламків, прикидаючи, чи можна їх склеїти. Цілком ясно було, що ні.

— Пророк криворукий! — Ліза обернулася до Льоші. — Не міг по-людськи зачинити вікно?

— Я просто не встиг! — Льоша мав винний вигляд.