Розділ дев’ятий Ті самі й зомбі

— Будь ласка, — знову заговорив Міша. — Скажи Лері, що між нами нічого немає. І що ключі я просто загубив, а ти просто знайшла.

— Е, — промекала я. — А... ну так. Аякже.

Зависла довга пауза. Я почула в трубці брязкіт посуду й уявила, наче бачила: оце вони сидять на своїй кухні, на тому самому м’якому куточку, під яким я провела ніч, і на Лериному обличчі — огида, зарозумілість, невдоволення, і от Міша подає їй телефон...

— Алло, — промимрила я.

Ніхто не відповів.

— Алло!

Мовчання. Стукіт — напевно, телефон поклали на стіл. Далекий Лерин голос: «Ти думаєш, я принижуся до цієї розмови?»

Я натисла «відбій».

Був теплий вечір, майже літній. Ми з Павликом взяли морозива — кожен заплатив за себе — і сіли на лаву під кущем бузку, поруч з пам’ятною урною, куди я викидала свій амулет.

— Подарунками ти Настю не повернеш. Просто переживи.

Він довго мовчав.

— Мені теж дуже сумно, — сказала я. — Мрієш про одне, а одержуєш завжди інше.

— Що ж мені робити?

«Закохатися в кого-небудь іншого», — подумала я, але вголос, зрозуміло, не сказала.

— Перемкнись. Заведи нових друзів. Вибийся у відмінники.

Він сумно всміхнувся:

— Легко сказати...

Точно, подумала я. Якби я зараз попросила поради — у Павлика, в Насті, та в кого завгодно, — мені було б сказано те саме: перемкнись і не думай про Сема. Заведи нових друзів. Навчайся, займися спортом...

Павлик доїв морозиво і підвівся:

— Дякую, Дашенько. Але я все одно її кохатиму. Побачимо...