Розділ дев’ятий Ті самі й зомбі

Гриша м’яко всміхнувся:

— Ні, вони думають, що в них зал з привидами... Каву будеш?

І ступнув крізь стіну прямо в офіс.

Льоша так напружено дивився на екран, ніби проходив складний рівень у шутері. Але коли я підійшла ближче з чашкою кави в руці — виявилося, що на екрані перед ним текст.

Я відійшла, щоб не читати чужих документів, але Льоша раптом помітив мене, заусміхався, вказав на стілець поруч:

— Дашенько, сідай... Ти знаєш, я пишу роман.

— Що-о?

— На роботі зараз передишка, та ще й неділя, тож я розважаюся... Хочеш послухати один розділ?

Я розгубилась. Льоша був такий м’який, приємний, усміхався й викликав довіру, тому природна відповідь «ні» не лягала мені на язик. Льоша тим часом вирішив, що мовчання — знак згоди, й заходився читати вголос.

Він читав добре. І текст був несподівано цікавий. У якусь мить я навіть заслухалась і втяглася — попри те, що йшлося про зомбі, які в перших же рядках увірвалися на комунальну кухню в робітничому селищі й мальовничо зжерли кількох людей. Головний герой дивом вижив і тепер рятувався від переслідування.

— «В останню секунду він устиг обернутися, — страшним голосом читав Льоша. — Ворог ішов на нього, важко ступаючи, дивлячись кудись удалину каламутними сліпими очима. Сокира вже опускалася».

Він закінчив і витер піт з чола. Я зааплодувала:

— Ну, він урятується, звісно?

— Ні, — сором’язливо всміхнувся Льоша. — Я вирішив, як Джордж Мартін, триматися правди життя. Якщо за логікою подій персонаж повинен померти — я його дивом не рятуватиму!

— Льошо, — сказала я, — а чому ти пишеш про зомбі, а не про Темний Світ?

Він здивувався:

— Тому що це фантастика, а не виробничий роман! А ти не любиш про зомбі?

Я похитала головою.

— Дівчата люблять про вампірів, — сказав Льоша з легкою образою в голосі. — А я їх не люблю, вони для мене етично неприйнятні.

— Мені дуже сподобався перший розділ! — сказала я щиро. — Коли буде книжка?