Розділ дев’ятий Ті самі й зомбі

— Не завжди.

— Добре. Робиш руки отак...

Ліза сплела пальці й вивернула долоні назовні. Гриша, що сидів поруч на лаві, відсунувся:

— У живих людей не цілься, добре?

— ...і відбиваєш м’яч! — Ліза дивилася на мене, наче вчителька молодших класів на дуже тупого другорічника. — Просто так!

— Просто так не вийде, — я намагалася говорити спокійно. — Має бути якась... таємниця, заклинання, чарівне слово...

— Спробуй «будь ласка», — порадив Гриша. Я подивилася на нього люто, він зробив безневинне лице.

— Ти посвячена, — втомлено сказала Ліза. — Що ти можеш, чого не можеш і як це в тебе виходить, знаєш тільки ти.

— А якщо не знаю?

— Значить, не можеш! — відрізала Ліза. — Ще раз: спробуєш?

— Так!

Піпл, що досі терпляче чекав у дальньому кінці залу, встановив на підлозі футбольний м’яч кольору темного шоколаду. Я приготувалася, уважно дивлячись на цей м’яч...

Піпл ударив. М’яч летів дуже повільно й крутився в повітрі, по широкій дузі він летів прямо мені в голову...

Я виставила сплетені долоні:

— Ки-йя!

М’яч урізав мене по лобі так, що іскри з очей посипалися. Не сказати, щоб я дуже здивувалась, але розчарування все-таки відчула.

— Ти, якщо бачиш, що нічого не виходить, краще відійди вбік, — Гриша дивився зі співчуттям.

— Дурниці ти їй радиш, — суворо сказала Ліза. — Якщо вона буде готова ухилитися, в неї точно нічого не вийде!

Я поморщилася, розтираючи лоба:

— Давай ще раз. Мені здається, я щось уловила... приблизно.