Розділ XXV, цілком присвячений правдивому описові незабутнього судового процесу в справі «Бардл проти Пікніка».

Тим часом місис Бардл, місис Сендерс, містер Додсон і містер Фог спільними силами приставили місис Клапінс на місця для свідків. Коли вона міцно угніздилась на верхньому східці, місис Бардл розташувалася на нижчому з хусточкою й калошами в одній руці і з пляшкою, яка вмістила б щонайменше чверть пінти, нюхальної солі — в другій, готова першої-ліпшої хвилини прийти їй на допомогу. Місис Сендерс, тримаючи палець на пружині зонтика й готова відкрити його на першу вимогу, стала поруч приятельки і уп’ялась очима в обличчя судді.

— Заспокойтесь, прошу, місис Клапінс,— сказав серджент Бацфас. Розуміється, як тільки її попросили заспокоїтись, місис Клапінс заридала ще ревніше й виявила загрозливі ознаки близького знепритомнення, бо, як казала вона згодом, переживання подолали її.

— Чи не пригадуєте ви, місис Клапінс, — після кількох другорядних запитань сказав серджент Бацфас,— як ранком минулого липня вам довелося зайти до місис Бардл? Вона тоді саме прибирала в кімнатах свого пожильця, а ви були в задній кімнаті.

— Так, я пригадую це, мілорд і панове присяжні,— ствердила місис Клапінс.

— Вітальня містера Піквіка, здається, на першому поверсі й виходить на вулицю?

— Так точно, сер.

— А що ж ви робили в задній кімнаті, мадам? — запитав маленький суддя.

— Я не хочу обманювати вас, мілорд і панове присяжні,— помітно хвилюючись, запевнила місис Клапінс.

— Вам і краще буде нікого не обманювати, мадам,— сказав маленький суддя.

— Місис Бардл не знала, що я там. Я вийшла з дому з кошиком, бо хотіла купити три фунти ниркового лою, який коштував тоді два з половиною пенси, і побачила, що двері з квартири місис Бардл ловлять гав.

— Кого ловлять? — скрикнув маленький суддя.

— Трохи прочинені, мілорд,— пояснив серджент Снабін.

— Вона сказала: ловлять гав,— з лукавим виглядом зауважив маленький суддя.

— Це — одне й те ж саме, мілорд,— знову втрутився серджент Снабін.

Маленький суддя мав усе ж таки сумнів і сказав, що запише це. Після того місис Клапінс знову стала давати свої свідчення.

— Я думала, джентльмени, сказати їй доброго ранку і, піднявшись сходами, тихесенько пройшла до задньої кімнати. У вітальні хтось розмовляв, джентльмени, і я...

— І ви, напевно, стали підслухувати, місис Клапінс? — спитав серджент Бацфас.

— Вибачте, сер, — гордовито відповіла місис Клапінс,— я ніколи не дозволила б собі підслухувати. Розмовляли так голосно, що я мимоволі все чула.

— Нехай так, місис Клапінс. Значить, ви не підслухували, а просто чули голоси. Один з них належав містерові Піквіку?

— Належав, сер.