Розділ XXV, цілком присвячений правдивому описові незабутнього судового процесу в справі «Бардл проти Пікніка».

— Я піду далі, містер Вінкл,— лагідним тоном промовив містер Фанкі.— Чи не вбачали ви, в останні роки принаймні, в манерах містера Піквіка або в його поводженні з жіночою статтю чогось, що виявляло б його матримоніальні[36] наміри?

— О, ні; безперечно, ні,— запевнив містер Вінкл.

— Його поведінка щодо жінок завжди була поведінкою чоловіка, що, дійшовши похилого віку, ставиться до них, як поставився б батько до своїх дочок?

— В цьому немає ані найменшого сумніву,— від щирого серця скрикнув містер Вінкл.

— І ви ніколи не помічали нічого підозрілого в його відносинах з місис Бардл або з іншими жінками?— спитав містер Фанкі, збираючись сідати, бо серджент Снабін підморгував уже до нього.

— Ні, ні,— відповів містер Вінкл.— Крім хіба єдиного випадку, який, проте, легко з’ясувати.

Коли б безталанний містер Фанкі сів зараз же, як серджент Снабін почав підморгувати до нього, або коли б серджент Бацфас з самого початку опротестував цей незаконний перехресний допит (чого він, звичайно, не зробив, бачивши замішання містера Вінкла й добре знаючи, що воно, ймовірно, буде корисне для нього), то суд не почув би цього недоречного признання. Ледве встиг містер Вінкл вимовити останні слова, а містер Фанкі сісти на лаву, як серджент Снабін поквапився сказати свідкові, що він може йти. Містер Вінкл з радістю лагодився залишити ложу, коли його спинив оклик серджента Бацфаса.

— Заждіть, містер Вінкл, заждіть,— сказав серджент Бацфас.— Чи не розпитаєте ви його ласкаво, мілорд, про винятковий випадок у поводженні з жінками з боку людини, що могла б бути йому батьком?

— Ви чуєте, що каже вчений адвокат, сер? — звернувся суддя до приголомшеного містера Вінкла.— Розкажіть нам про випадок, який ви згадали.

— Я не хотів би робити цього, мілорд,— благав бідолашний Вінкл, тремтячи в розпуці.

— Дуже можливо, але ви мусите розповісти.

І серед цілковитої тиші містер Вінкл, заїкаючись, розповів, як одної ночі містер Піквік опинився в спальні дами; як у наслідок цього розладилось її одруження, і як їм усім довелося мати справу з містером Напкінсом — суддею й мером міста Іпсвіча.

— Тепер можете йти,— відпустив його серджент Снабін.

Містер Вінкл зараз же залишив ложу і з навіженою швидкістю побіг до готелю «Джордж і Яструб», де через кілька годин його присутність викрив коридор ний. Невдалий свідок лежав на софі і, засунувши голову під подушки, жалісно стогнав.

Тресі Тапмена й Августа Снодграса суворо закликали до ложі свідків. Обидва вони ствердили свідчення свого безталанного друга, і обох їх довели до розпачу причіпки адвокатів.

Потім викликали Сюзану Сендерс. Серджент Бацфас і Снабін узяли її на перехресний допит. Вона завжди думала й казала всім, що містер Піквік і місис Бардл поберуться. Знає, що після того, як місис Бардл знепритомніла тоді в липні, їхнє одруження було головною темою розмов у цілому кварталі. Це вона сама чула від місис Мадбері (власниці дрібної крамнички) і від місис Банкін (пралі-поденниці), але не бачить їх тут, на суді. Чула, як містер Піквік питався в хлопця, чи не хоче той мати нового тата. Не знала, що тоді ж до місис Бардл учащав один пекар; знає тільки, що тоді він був нежонатий, а тепер одружився. Не наважиться присягтись, що місис Бардл не любила його, але гадає, що пекар не кохав її як слід, бо інакше не побрався б з іншою. Думає, що місис Бардл знепритомніла через те, що містер Піквік просив її призначити день для весілля. Знає, що вона сама зомліла, коли з таким же запитанням звернувся до неї містер Сендерс, і вважає, що в подібних обставинах мусить знепритомніти кожна порядна жінка. Чула, як Піквік питався в хлопця про кремушки.

На запитання присяжних місис Сендерс додатково повідомила, що, коли містер Сендерс залицявся до неї, вона одержувала від нього любовні листи, як і всі інші наречені. Листуючись, містер Сендерс часто взивав її «качечкою» і ніколи не вживав таких пестливих слів, як «биті котлети» або «підлева з помідорів». Він особливо любив підсмажені качки. Можливо, що якби йому подобалися биті котлети або підлева з помідорів, він узивав би її й цими словами.

По закінченні допиту місис Сендерс, серджент Бацфас ще поважніше (коли це було б можливо), ніж звичайно підвівся й голосно сказав:

— Покличте Семюела Веллера!

Та кликати Семюела Веллера було непотрібно, бо, як тільки серджент вимовив його прізвище, він опинився вже в ложі для свідків, поставив там на підлогу свій капелюх, сперся на бильця, орлячим оком перебіг по всій залі і навдивовижу весело глянув на суддю та на присяжних.