То був високий, худорлявий чоловік із піскуватого кольору волоссям на голові, що почала вже лисіти, і з обличчям, де урочиста самоповага мішалася з повним бездонної глибокодумності поглядом. На ньому був довгий коричневий сюртук, чорний суконний жилет і темного кольору штани. На жилеті теліпався в нього лорнет, а на голові він носив капелюх з дуже низьким верхом і широкими крисами. Новоприбулого представили містерові Піквіку, як містера Пота, видавця «Ітонсвілської газети». Після кількох вступних зауважень містер Пот повернувся до містера Піквіка і урочистим тоном сказав:
— Наша боротьба, певно, дуже цікавить столицю, сер?
— Думаю, цікавить,— відповів містер Піквік.
— І я маю підстави гадати,— промовив Пот, поглядом просячи підтримки в містера Піквіка,— я маю підстави гадати, що до цього до певної міри спричинилася моя стаття в останньому суботньому номері.
— Без найменшого сумніву, спричинилася,— вкинув слово чоловічок.
— Преса — могутня зброя, сер,— вирік Пот.
Містер Піквік цілком приєднався до цього зауваження.
— Але я ручуся, сер,— сказав Пот,— що ніколи не зловживав своєю колосальною владою. Ручуся, сер, що ніколи не скеровував могутньої зброї, яка була в моїх руках, ні проти священного лона приватного життя, ні проти особистої репутації. Ручуся, сер, що всю мою енергію... нехай скромну, а я знаю, що вона скромна... я присвячував... щоб запроваджувати принципи тих... які...
Бачачи, що видавець газети плутається, містер Піквік прийшов йому на поміч і промовив:
— Звичайно.
— А як, сер,— сказав Пот,— а як, сер,— дозвольте спитати вас, безсторонню людину,— як ставиться громадська думка в Лондоні до моєї суперечки з «Незалежним»?
— О, цікавість, безумовно, дуже збуджена,— відповів містер Піквік з лукавою усмішкою, імовірно випадковою.
— Суперечка,— продовжував Пот,— триватиме, доки мені вистачить здоров’я, сил і невеличкого таланту, яким мене обдаровано. Від цієї суперечки, сер,— хай вона паморочить усім голови й збуджує всі почуття, не даючи змоги віддаватись обов’язкам буденного життя,— від цієї суперечки, сер, я не відмовлюсь, доки не знищу «Ітонсвілського незалежного». Я хочу, щоб мешканці Лондона й мешканці цілої країни, сер, знали, що вони можуть звіритись на мене... що я не покину їх, що я вирішив змагатися до краю, сер.
— Поведінка ваша надзвичайно благородна, сер,— сказав містер Піквік, стиснувши великодушному Потові руку.
— Ви, сер, я бачу, людина чутлива й розумна,— промовив містер Пот, ледве переводячи дух після такої патріотичної декларації.— Я надзвичайно щасливий, що познайомився з такою людиною.
— А мені,— відповів містер Піквік,— дуже приємно чути таку вашу думку. Дозвольте, сер, познайомити вас із моїми товаришами, членами клубу, який я мав честь заснувати.
— Буду вельми радий,— сказав містер Пот.
Містер Піквік вийшов і, повернувшися з своїми приятелями, належним способом представив їх видавцеві «Ітонсвілської газети».
— Тепер, любий Пот,— сказав маленький містер Перкер,— треба улаштувати тут наших друзів.
— Я гадаю, ми могли б спинитися в цьому готелі,— сказав містер Піквік.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Посмертні записки Піквікського клубу» автора Чарльз Діккенс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ XI Дещо про Ітонсвіл та про партії в ньому і про те, як відбувалися вибори члена парламенту від цього старовинного, лояльного й патріотичного міста.“ на сторінці 3. Приємного читання.