— Чи немає у вас вільних ліжок? — спитав містер Піквік, прикликавши коридорного.
— Не знаю, сер,— відповів той.— Боюсь, що в нас повно, сер. Зараз довідаюсь, сер.— І він побіг, а через хвилину повернувся — запитати чи джентльмени належать до Голубих.
Містерові Піквіку та його компаньйонам обидва кандидати були байдужі, отже відповісти на запитання було нелегко. І от у дій скруті містер Піквік згадав про свого нового друга — містера Перкера.
— Ви знаєте джентльмена, Перкера на прізвище? — спитав він.
— Безперечно, сер. Це — уповноважений вельмишановного містера Сламкі.
— Він — Голубий, я думаю?
— О, безумовно, сер.
— Тоді і ми Голубі,— заявив містер Піквік, але, спостерігши, що слуга підозріло поставився до його досить безпринципної заяви, вийняв свою візитну картку і попросив передати її містерові Перкеру, якщо той дома. Слуга вийшов і, зараз же повернувшись, запросив містера Піквіка до просторої кімнати на першому поверсі, де за великим столом, заваленим книгами й паперами, сидів містер Перкер.
— А, дорогий сер! — промовив чоловічок, ідучи назустріч містерові Піквіку.— Дуже радий, дуже радий вас бачити. Сідайте, прошу. Ви таки зацікавились нами й приїхали подивитись на вибори, га?
Містер Піквік відповів ствердно.
— Гарячий буде бій,— сказав чоловічок.
— Дуже щасливий чути це,— потер собі руки містер Піквік.— Я страх як люблю бадьорий патріотизм хоч би в чому він виявлявся. Отже, кажете, буде бійка?
— Та ще й яка! — запевнив чоловічок.— Ми зайняли на цей час усі ресторани в місті й залишили противникові самі пивниці. Ловка політика, дорогий мій сер, що й казати.
— А що ви думаєте, які будуть результати виборів?
— Трудно сказати, дорогий мій сер. Сумнівна річ,— відповів чоловічок.— Агенти Фіцкіна заховали тридцять три голоси у каретному сараї «Білого Оленя».
— У сараї? — здивувався містер Піквік, вражений цим другим, таким майстерним, проявом політики.
— Вони зачинили їх і триматимуть там до слушного часу,— пояснив чоловічок.— Це вони зробили, щоб перешкодити нам перейняти їхні голоси. А тепер, якби нам і пощастило перетягти їх до себе, користі ми від того не мали б ніякої, бо всі п’яні. О, то моторні хлопці — агенти Фіцкіна! Нема що й казати — моторні і Ну, та й ми маху не даємо,— конфіденціально додав чоловічок, помовчавши трохи й стишуючи голос до шепоту.— Ми влаштували вчора увечері чай — двадцять п’ять дам, дорогий мій сер,— і кожна з них пішла додому з зеленим зонтиком.
— Із зонтиком! — здивувався Піквік.
— Факт, дорогий сер, факт. Двадцять п’ять зелених зонтиків по сім з половиною шилінгів штука. Всі жінки люблять хороші речі, і зонтики матимуть на них величезний вплив. Ми забезпечили собі голоси їхніх чоловіків і половини їхніх братів... Це куди краще, ніж панчохи чи фланелеві вироби або подібні дурниці. Моя ідея, сер, цілком моя ідея. Град, дощ чи сонце, а ви не пройдете й півдюжини ярдів, не зустрівши дюжини зелених зонтиків.
Тут чоловічка напали веселощі, і тільки з’явлення третьої особи припинило його сміх.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Посмертні записки Піквікського клубу» автора Чарльз Діккенс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ XI Дещо про Ітонсвіл та про партії в ньому і про те, як відбувалися вибори члена парламенту від цього старовинного, лояльного й патріотичного міста.“ на сторінці 2. Приємного читання.