Розділ «7 Нассун у "Знайденому Місяці"»

Вона припускає, що він буде напружений, і він це робить. Вона вже здогадалася, що він повинен глибоко вдихнути, щоб заспокоїти себе, що він теж робить. Він реагує навіть на думку про орогенів так, як мама реагувала на червоне вино: з швидким диханням і рвучкими рухами, іноді зупиняючись, з дрижанням у колінах. Батько ніколи не міг принести в будинок речі, що були бордового кольору, — але іноді він забував і робив це — в будь-якому випадку, як тільки це робилося, її матір переставала розмовляти. Нічого не слід було робити, хіба що сподіватися на те, що її дрижання, швидке дихання і тертя руками незабаром пройде.

(Тертя рукою. Нассун не помітила цього, але Ессун завжди терла одне і те ж місце. Старий біль, десь у кістках.)

Як тільки Джой трохи заспокоюється, Нассун додає:

— Мені здається, що тільки орогени можуть піднятися по цьому схилу. — Насправді вона впевнена в цьому. Кам'яні стовпчики непомітно рухаються. Вся ця область — вулкан у вишукано повільному виверженні. Тут він виштовхує стійкий повільний лавовий потік, який тече протягом багатьох років, і перетворюється в довгі стрічки. Оргену, навіть непрофесійному, легко натиснути на цей апветильний тиск, відокремити частину, яка повільно охолоджується, і підняти ще один стовпчик. Можна також поїхати на ньому, щоб досягти плато нагорі. Багато кам'яних стовпчиків перед ними бліді, інші ще сірі, свіжіші, гостріші. Їх зробили останнім часом.

Тоді батько дивує її, бо киває і сміється.

— Так… у цьому місці повинні бути такі як ти. — Він ніколи не каже слово "о…" або "р…", бо це означає ділення на ваш вид і наш вид і таке інше. — Ось чому я привів тебе сюди, солоденька.

— Це антарктичний Фулькрум? — Можливо, вона помилялася щодо місця, де він знаходиться.

— Ні. — Завиток губи. Лінія, яка тремтить. — Краще.

Це перший випадок, коли він хоче говорити про це. Він також вже не дихає швидко, і не дивитиься на неї так, як він часто робить, коли бореться з собою, щоб не забути, що вона його дочка. Нассун вирішує трохи розпитати, і випробувати його шари свідомості.

— Краще?

— Краще. — Він дивиться на неї, і вперше, (тому що відчуває справжнє задоволення), посміхається їй так, як раніше. Так, як батько повинен посміхатися до своєї доньки. — Вони можуть вилікувати тебе, Нассун. Я чув такі історії.

Вилікувати від чого? ледь не запитує вона. Але вмикається інстинкт виживання, і вона прикушує язика, перш ніж сказати дурницю. Існує лише одне захворювання, яке заважає їй бути в його очах повноцінною, тільки одна отрута, через яку він тягнув її дорогами через півсвіту, щоб витягнути її з своєї дівчинки.

Ліки. Лікування. Від орогенезу? Вона не знає, що думати. Бути… кимось не таким, як вона є? Бути нормальною? Це можливо?

Вона так приголомшена, що забуває подивитись на батька. А коли згадує, то вся тремтить, тому що він спостерігав за нею. Хоча він киває з задоволеним виразом після погляду на неї. Її подив — це те, що він хотів побачити: це, або, можливо, здивування, або задоволення. Він погано відреагував би на неприязнь або страх.

— Як? — питає вона. Цікавість він може стерпіти.

— Не знаю. Але я чув про це від мандрівників, раніше. — Оскільки вигляд Нассун вкладається в той образ, який він собі уявляє щодо неї, він додає. — Вони казали, що це стало можливим в останні п'ять-десять років.

— Але це не Фулькрум? — Вона трясе головою, запутавшись. Якби це було можливо зробити в будь-якому місці, не тільки у Фулькрумі, вона б могла…

Батько заперечливо хитає головою.

— Треновані і навчені тварини все одно залишаються тваринами. — Він повертається до схилу з течучого каменю. — Я хочу, щоб моя дівчинка повернулася.

Я нікуди не ходила, думає Нассун, але знає, що цього краще не казати.