Розділ без назви (25)

Я відчув, що всередині мене щось коїться — наче щось м’яке і мокре у грудях перетекло до горла й почало там булькотіти. Я зрозумів: коли заговорю, мій голос буде тремтіти і звучатиме зовсім жалюгідно, якщо я не контролюватиму його. Тому я намагаюся робити це, хоча чудово знаю: в мене немає таких таємниць від Зіґфріда, адже за допомогою своїх здавачів він може дізнатися про те, що відбувається всередині мене, з тремтіння тріцепсів чи вологості моїх долонь.

Та я все одно намагаюся. Тоном викладача біології, який розповідає, з чого складається препарована жаба, я говорю:

— Розумієш, Зіґфріде, мама любила мене. Я знав це, і ти теж. То була логічна демонстрація, бо в неї не було вибору. А Фройд казав, що хлопчик, упевнений, що мати не любить його, виросте невротиком. Лише…

— Ну, Роббі, це не зовсім так. До того ж, ти корчиш із себе розумника. Ти ж знаєш, що не хочеш робити такий довгий вступ. Ти ухиляєшся від відповіді, правда ж?

Іншого разу за ці слова я вирвав би всі мікросхеми з його чіпів, але цього разу Зіґфрід правильно налаштував мене. Тож погоджуюсь:

— Хай буде так. Але я знав, що мама любила мене. Вона не могла з цим нічого вдіяти! Я був її єдиним сином. Мій батько загинув… не треба прочищати горло, Зіґфріде, я незабаром дійду до цього моменту. Логічно, що мама любила мене, і я розумів це, навіть не сумніваючись, але вона ніколи не говорила про свою любов. Ніколи.

— Тобто вона жодного разу не казала: «Синку, я люблю тебе!»?

— Ні! — кричу я, але потім опановую себе. — Точніше, прямо не говорила. Тобто, коли мені було років вісімнадцять і я вкладався спати, вона зізнавалася своїм друзям… тобто, подружкам, що вважає мене справді за незвичайну дитину. Мама пишалася мною. Я не пам’ятаю, що саме тоді зробив — виграв якийсь приз чи знайшов роботу. Проте, тієї хвилини вона пишалася мною, любила мене і сказала це… Але не мені.

— Робе, будь ласка, розповідай, — звелів Зіґфрід через кілька секунд.

— Я й розповідаю! Дай мені дві-три хвилини; воно ж болить. Здається, ти називаєш це «матірний біль».

— Робе, не став собі діагноз. Просто розкажи. Дай волю почуттям.

— Дідько.

Я дістаю цигарку і заклякаю. Зазвичай цигарка добре допомагає, коли із Зіґфрідом починаються проблеми, оскільки майже завжди збиває його на суперечку про те, що я намагаюся посилити напруження замість позбутися його; але цього разу відчуваю надто сильну огиду до самого себе, Зіґфріда, ба навіть до своєї матері. Я хочу з цим покінчити і говорю:

— Дивися, Зіґфріде, як усе було. Я дуже любив маму і знаю — тобто знав! — що вона любила мене. Знаю, вона не вміла це показувати.

Раптом я усвідомлюю, що кручу цигарку в руці, але забув її запалити. Дивно, але Зіґфрід загалом ніяк це не прокоментував. Я одразу веду далі:

— Мама ані слова не казала до мене. Та й не тільки це. Дивно, Зіґфріде, та я не пам’ятаю навіть, що вона торкалася мене. Ну, не зовсім так насправді. Вона іноді цілувала мене в голову на ніч. А ще розповідала казки і завжди була поряд, коли треба. Але…

Мені доводиться зупинитися, щоб не загубити контроль над голосом. Тому я глибоко, спокійно вдихаю крізь ніс, намагаючись сконцентрувати потік повітря.

— Але бачиш, Зіґфріде, — розповідаю я, подумки вимовляючи слова наперед. Те, що вони звучать чітко й збалансовано, радує мене. — Мама нечасто мене торкалась. Окрім певних випадків. Вона дуже добре ставилася до мене, коли я хворів. А це траплялося часто. Знаєш, усі, хто живе біля харчових шахт, постійно застуджуються, слабують на шкірні недуги. Тож мама давала мені все, чого я потребував. Вона була поряд. Лише Бог знає, як вона одночасно трималася на роботі й доглядала мене. А коли я захворів…

Через кілька секунд Зіґфрід говорить:

— Далі, Роббі.