Розділ без назви (25)

Дорогою назад я вагомішу частину часу писав листи Кларі, які навряд чи колись відправив би. Більше не було за що взятись. Естер виявилася на диво сексуальною як на маленьку повненьку жінку певного віку. Втім, будь-яка розвага набридає, а через те, що корабель був на`пхатий вантажем, ми не мали місця на інші заняття. Дні минали одноманітно: секс, писання листів, сон… та переживання.

Я переживав, чому Шикі Бакін вирішив залишатись інвалідом; це перегукувалося з переживаннями, чому я поводжусь аналогічно.

Зіґфрід говорить:

— Робе, у тебе втомлений голос.

Ну, це зрозуміло. Я провів вихідні на Гаваях. Я вклав певну суму грошей у туристичний бізнес, тому мені не довелося сплачувати жодних податків, щоб провести кілька чудових днів на Великому острові. Зранку була нарада з акціонерами, яка тривала дві години. Вечори я проводив з котроюсь із гарненьких острів’яночок, катаючись на катамарані з прозорим дном і спостерігаючи за великими скатами під нами, які випрошували крихти. Проте, на шляху назад доводиться постійно долати часові пояси. Це стомлює.

Але Зіґфріду це нецікаво. Йому байдуже на вашу фізичну втому, зламані ноги, його цікавить одне: чи снилося вам, як ви трахаєте свою матір.

Я кажу про це Зіґфріду:

— Я заморився, Зіґфріде. Як щодо невеличкої неформальної бесіди про мій Едіпів комплекс?

— А в тебе він є, Роббі?

— Здається, у всіх він є.

— Ти хочеш поговорити про нього?

— Не зовсім.

Зіґфрід чекає, я теж. Він знову став милим, і тепер його приймальню обставлено як хлопчачу кімнату згідно з модою сорокарічної давнини: голограма схрещених ракеток для пінг-понгу на стіні, фальшиве вікно з видом на заметіль у Скелястих горах Монтани, поличка для касет із записам книжок для хлопчиків («Пригоди Тома Соєра», «Загублена марсіанська раса» і… не можу прочитати інші назви) з голограмами. Кімната дуже затишна, але зовсім не схожа на мою дитячу кімнату. Та була малюсінька, вузька, а старий диван, на якому я спав, забирав майже весь простір.

— Робе, ти знаєш, про що хочеш поговорити? — м’яко запитує Зіґфрід.

— Звісно!

А потім я змінюю думку:

— Втім, ні. Не впевнений.

Насправді я знаю: щось дуже різко зайшло мені в голову, коли я повертався з Гаваїв. Політ тривав п’ять годин, половину з якого я ридав. Дивина! Поряд сиділа мила дівчина, наполовину гаваянка, наполовину біла, вона летіла на схід. Я одразу ж вирішив із нею познайомитися. Стюардеса була та сама, що й минулого разу, і її я знав краще.

Тож я сидів на останньому кріслі в салоні першого класу НПЛ. Стюардеса приносила мені напої, а я базікав з милою напівгаваянкою. І щоразу, як дівчина засинала, у туалеті чи тоді, коли стюардеса дивилася в інший бік, я задихався від тихих і сильних схлипів, а сльози текли рікою.

А коли хтось із них на мене дивився, я усміхався, був на­поготові фліртувати.