Розділ без назви (25)

— Броудгед?

Збентежене бурмотіння кількох голосів. Потім знову я почув той самий голос англійською мовою:

— У нас немає зареєстрованого проспектора на ім’я Броудгед. Ви з Афродіти?

— З якої Афродіти?

— На Бога, хто ви?! Послухайте: тут розташовано управління Брами-2 і в нас немає часу. Назвіть себе!

Брама-2!

Я вимкнув рацію і влігся, спостерігаючи за тим, як куля збільшується, попри настирливе зелене світло. Брама-2! Яке безглуздя! Якби я захотів потрапити до Брами-2, то міг зареєструватися на черговий рейс і прийняти зобов’язання платити відсотки за все, що знайду, чи безпечно полетіти як будь-який турист тим рейсом, котрим вже сто разів літали до мене. Однак я цього не зробив. Натомість я вибрав корабель з тими налаштуваннями, з якими ще ніхто не літав, і взяв на себе ризик, пройшовши через те, що й інші проспектори, трусячись від страху впродовж усіх п’ятдесяти п’яти днів.

Нечесно!

Я втратив голову. Кинувшись до покажчика курсу гічі, я почав хаотично крутити штурвали.

Я не міг змиритися зі своєю помилкою. Я був готовий до того, що нічого не знайду. Але не був готовий знайти щось дуже пересічне, без жодної винагороди.

Одначе те, що я зробив зараз, було ще більшою помилкою. Я побачив яскравий жовтий спалах на панелі індикатора курсу, а потім усі кольори згасли.

Тонкий звук двигунів посадкового модуля вщух.

Відчуття руху зникло; корабель завмер. На комплексі гічі нічого не працювало, навіть система охолодження.

Поки з Брами-2 відрядили корабель, щоб забрати мене, я вже знепритомнів унаслідок теплового удару, оскільки температура повітря піднялася до 75,0 °C.

На Брамі було спекотно і волого; на Брамі-2 було так холодно, що мені довелося позичити куртку, рукавиці й теплу білизну. У Брамі смерділо потом та каналізацією. У Брамі-2 — іржавим залізом. У Брамі було ясно і завжди повнісінько людей; у Брамі-2 було тихо й лише семеро чоловік (зі мною). Гічі залишили Браму-2 недобудованою. Деякі тунелі закінчувалися глухим кутом із голого каменю, і їх було всього кілька дюжин. Там не вирощували жодних рослин, а повітря вироблялося за допомогою хімічних процесорів. Частковий тиск кисню не перевищував 150 мілібар, а інша частина складалася із суміші азоту та гелію. Цей показник набагато перевищував нормальний земний тиск і через це голоси звучали високо, а я задихався протягом перших кількох годин.

Чоловіка, який допомагав мені вилізти з посадкового модуля і несподівано занурив мене у холодну атмосферу, звали Норіо Ітуно. Це був велетенський марсіанин японського походження з темною шкірою. Він поклав мене на своє ліжко, дав гарячих напоїв і залишив мене відпочивати на годину. Я задрімав, а коли прокинувся, то Норіо вже сидів поруч. Він дивився на мене з повагою (через те, що я угробив зореліт вартістю п’ятсот мільйо­нів доларів) і цікавістю (через те, що знайшовся такий ідіот).

— Я так зрозумів, що вскочив у халепу? — запитав я.

— Гадаю, так, — ствердно відповів Норіо. — Корабель узагалі не працює. Ніколи такого не бачив.

— Я не думав, що зореліт гічі міг таким чином зламатися.

Норіо стенув плечима.