Розділ 22

— Робе, — сказала вона, — ти щось знаєш про велику премію за небезпеку, яку збираються оголосити?

Я посунувся на ліжку, щоб вона теж могла сісти.

— Я? Ні. А звідки?

Її бліде мускулисте обличчя здавалося ще більш схвильованим, аніж завжди. І я не знав, чому.

— Можливо, ти щось чув, від того-таки Дена Мєчнікова. Я знаю, що ви з ним добре спілкуєтеся, і бачила, як він розмовляв із Кларою в аудиторії.

Я не відповів, бо не знав, що казати.

— Ходять чутки, ніби скоро готується науковий рейс, доволі страхітливий. Я хотіла б записатись.

Я обійняв її.

— Що трапилося, Луїзо?

— Віллу помістили у список мертвих.

Луїза заплакала.

Я обійняв її й дав можливість виплакатися. Я хотів її втішити, але як? За кілька хвилин я підвівся й подлубався у своєму серванті, шукаючи косяк, який Клара залишила два дні тому. Знайшовши, я запалив його і передав Луїзі. Вона добряче затягнулася, затримала дим у собі, а потім видихнула.

— Робе, вона загинула, — промовила Луїза. Вона вже виплакалася й мала вигляд понурий, але розслаблений; навіть м’язи на її шиї та уздовж хребта не були напружені.

— Луїзо, можливо, вона ще повернеться.

Жінка похитала головою.

— Ні. Корпорація оголосила, що її зореліт пропав безвісти. Він-то, можливо, повернеться, але Вілли вже не буде серед живих. Вони доїли останній шматок їжі ще два тижні тому.

Луїза кілька секунд дивилася в одну точку, потім зітхнула і зробила ще одну затяжку.

— Як шкода, що Сесса зараз тут немає, — сказала Луїза, відхиляючись назад і простягаючись; я відчував, як грали її м’язи на моїй долоні.

Оголошення

ШУКАЮ сміливця, який полетить по премію у півмільйона без урахування бонусів. Не розпитуйте мене, а просто повідомте. Тел. 87-299.