Розділ 22

— Ні! Я не бачила Дена… вже бозна-скільки. У будь-якому разі, він вилетів у рейс сьогодні вранці на одномісному кораблі.

— І не організував прощальної вечірки?! — спитав я здивовано-заперечливим тоном. Клара закусила губу.

Дівчинка гукнула:

— Пане, ловіть!

Коли вона кинула м’яча, він прилетів як повітряна куля до причалової щогли, але я однаково ледь не проґавив його. Я думав про інше, але кинув м’яч назад більш зосереджено.

Через хвилину Клара промовила:

— Вибач, Робе. Напевно, я була не в гуморі.

— Ага, — я напружено міркував.

Клара примирливо сказала:

— Робе, у нас були скрутні часи. Не хочу бути різкою з тобою. Я… я дещо принесла тобі.

Я озирнувся. Клара взяла мою руку і щось тицьнула в неї.

То був браслет проспектора, виготовлений з металу гічі. Дешевше, аніж за п’ятсот доларів такий ніде не купити. Я не міг собі цього дозволити. Я дивився на нього, намагаючись зібрати до купи свої думки і висловити їх.

— Робе!

— Що?

Клара роздратовано мовила:

— Зазвичай дякують.

— Зазвичай, — відповів я, — кажуть правду, а не як ти: твердиш, що не бачила Мєчнікова, хоча насправді була з ним минулого вечора.

Клара спаленіла:

— Ти стежив за мною!

— Ти брехала мені.