Розділ 22

Луїза прибрала руку з моїх грудей, щоб витерти обличчя. Проте, вона не плакала:

— Він не хотів, щоб ми витрачали гроші, які одержали з продажу аеробуса, на його лікування. Нам вистачило б лише на операцію, а потім ми знов опинилися б у злиднях. Тому він продав себе, Робе, на органи. Гет віддав не просто ліве яєчко, а усе своє тіло. Його органи коштували дорого, тому що він був здоровим двадцятидворічним скандинавом. Він віддав себе лікарям і… як би краще сказати… його приспали. Зараз сотні людей можуть послуговуватися його органами. Лікарі продали всі органи на трансплантацію і віддали нам гроші. Ми отримало близько мільйона доларів. Так ми дісталися Брами і дещо заощадили. Ось ціна нашого успіху, Робе.

Я знітився:

— Вибач.

— За що? Нам просто не щастить, Робе. Гет помер. Вілла загинула. Ніхто не знає, де мій чоловік і наша єдина жива дитина. А я тут і, Робе, більшу половину часу шкодую, що досі жива.

Я залишив її спати у своєму ліжкові й пішов до Центрального парку. Я зателефонував Кларі, розпитав, де вона, і на­діслав повідомлення, щоб вона знала, де мене шукати. Наступну годину я лежав горілиць, спостерігаючи, як дозріває шовковиця. У Парку не було нікого, крім двох туристів, які вирішили швидко оглянути його, перше ніж корабель полетить додому. Я не звернув на них уваги, навіть не помітив, як вони пішли. Мені було шкода Луїзу та всю сім’ю Форендів. Але найдужче мені було шкода себе. Їм не щастило, а моя ситуація була ще болючішою: мені бракувало сміливості пошукати щастя. Хворе суспіль­ство вичавлює авантюристів як виноградини, і вони не здатні цьому зарадити. Гадаю, така сама ситуація була з матросами Колумба та з першопрохід­цями, котрі їхали у своїх критих фургонах землями команчів; можливо, їм теж було страшно, як і мені, вони не знали, що робити, але не мали вибору. Як і я. О Господи, як же мені було лячно!..

Я почув голоси. Один належав дитині, а інший — Кларі, радше то був її легкий, повільний сміх. Я прокинувся.

— Вітаю, Робе, — сказала вона, стоячи переді мною і тримаючи руку на голові у крихітної чорношкірої дівчинки з дрібушками. — Це Вотті.

— Привіт, Вотті.

Мій голос лунав не так, як зазвичай, і це зрозумів навіть я. Клара уважно подивилася на мене й вимогливо запитала:

— Що трапилося?

Я не міг укластися в одне речення, тому вирішив відповісти частково:

— Віллу Форенд оголошено мертвою.

Клара кивнула, нічого не сказавши. Вотті процвірінькала:

— Кларо, будь-ласка, кинь мені м’яча.

Клара перекинула м’яча дівчинці, зловила його, знову кинула; все це в темпі адажіо, як звичайно у Брамі.

Я промовив:

— Луїза хоче вирушити в рейс, у якому можна здобути премію за небезпеку. Гадаю, вона хоче взяти нас із собою.

— Ну і?..

— Що ми вирішимо? Ден не повідомив тобі ніякої особливої інформації?