Розділ 22

Вони долетіли до малесенької холодної планети далеко від помаранчево-червоної розжеврілої зірки K-6. Менні твердив, що вони вагалися, чи загалом варто туди висаджуватися. Пристрої зафіксували невелике випромінювання металу гічі; його джерело здебільшого було під покривом вуглекислого снігу. Менні залишився на орбіті. Шері та троє інших членів екіпажу, висадившись, знайшли копальню гічі, заледве відкрили її, але вона була порожньою. Потім вони пішли за іншим слідом і відшукали посадковий модуль. Довелося підірвати його, щоб відчинити. Унаслідок вибуху скафандри двох проспекторів були пошкоджені — на мою думку, через те, що вони опинилися занадто близько до епіцентра вибуху. Коли астронавти зрозуміли, що у них проблема, було вже пізно: вони замерзли. Шері та інші члени екіпажу намагалися затягнути їх назад до посадкового модуля; напевне, вони постійно перебували у зневірі, їх охопив жах, тому зрештою й відмовилися від цієї затії. Інший проспектор зробив ще одну вилазку до занедбаного посадкового модуля, знайшов там комплект інструментів. Йому вдалося забрати його до їхнього посадкового модуля. Екіпаж полетів звідти, залишивши на планеті два замерзлі трупи. Але вони зоставалися там занадто довго, тож коли прибули до Брами, були геть-чисто виснажені. Менні не пам’ятав чітко, що трапилося потім, але мандрівники точно забули забезпечити себе необхідним запасом повітря, тому його втрати були досить великими; дорогою назад їм забракло кисню. Інший чоловік був іще в гіршому стані, аніж Шері. Ймовірно, він дістав часткове ураження мозку і, скоріш за все, його частка у розмірі 5 850 000 доларів йому не особливо пригодиться. Утім, як мені сказали, коли Шері оклигає від фізичного виснаження, з нею все буде гаразд.

Я заздрив не їхній подорожі, а лише результатам. Підвівшись, я замовив ще одну філіжанку кави і вийшов з нею до коридору, де під плющем стояло кілька лавочок. У мене з’явилося відчуття, ніби мені щось муляє через цю подорож, яка дійсно була однією з найбільших перемог за всю історію Брами…

Я вилив каву до утилізаційного отвору, вийшов із буфету і рушив до аудиторії. Вона розташовувалась у хвилині ходи й там нікого більше не було. Це добре, бо я не хотів ні з ким говорити про те, що сталося зі мною. Я натиснув кнопку внутрішнього зв’язку на п’єзофоні та знайшов налаштування для рейсу Шері; звичайно, вони вже були в публічному доступі. Потім я пішов до навчальної капсули. Мені знову пощастило, бо нікого не було, і ввів дані на селекторі курсу. Певна річ, одразу з’явилися гарні кольори, а коли я покрутив регулятор ручного налаштування, вся панель засвітилась яскравим рожевим світлом, за винятком веселкових кольорів збоку.

У блакитній частині спектра була лиш одна темна лінія.

«Ну, — подумав я. — провалилася теорія Мєчнікова про дані безпеки». Вони втратили сорок відсотків екіпажу в тому рейсі. На мій погляд, це досить небезпечно, але, як твердить Мєчніков, найстрахітливіші місії були позначені шістьма-­сімома скупченнями.

Як щодо жовтих скупчень?

Мєчніков править, що чим більше жовтих скупчень, тим вищою буде фінансова винагорода за політ. Одначе в цьому випадку взагалі не виявилось яскравих жовтих скупчень. Натомість були дві чорні лінії спектра поглинання, і все.

Вимкнувши селектор, я відкинувся на стільці. Світила науки знову зчинили бучу за онучу: те, що вони розтлумачили як показник безпеки, насправді не захищало вас; те, що вони трактували як потенційно гарний результат, оприявнилось аж через рік, коли члени першого екіпажу дійсно розбагатіли.

Усе почалося спочатку. Знову страшно.

Наступні кілька днів я замкнувся в собі.

Протяжність тунелів Брами сягає вісімсот кілометрів. Ніколи не сказав би, що стільки тунелів уміститься в невеликий камінчик діаметром 10 кілометрів. Ба навіть так, Брама на два відсотки складається з повітря, решта — стіни. Я дослідив більшість цього вісімсоткілометрового простору.

Я не обірвав усі зв’язки з людьми, а просто їх уникав. Іноді я бачився із Кларою, тинявся з Шикі, коли він не працював, хоча він швидко втомлювався. Подекуди я гуляв сам-один, інколи — з випадковими приятелями або з групою туристів. Екскурсоводи знали мене і не заперечували (я ж був у рейсі, хоча ніколи не носив браслета), поки до них не дійшло, що я сам планую стати екскурсоводом. Тоді вони стали менш приязними до мене.

Це правда. Я дійсно міркував над цим. Рано чи пізно мені треба знайти роботу. Мені слід або вирушати в рейс, або повертатися додому, а якщо відмовлюся від обох цих лячних варіантів, то доведеться заробляти достатньо, щоб нікуди не їхати.

ПРО ВІЯЛА ДЛЯ МОЛИТВИ

Питання. Ви нічого не розповідали про молитовні віяла, якими користувалися гічі. Їх трапляється найбільше.

Професор Геґрамет. Сьюзі, що ви конкретно хочете почути?

Питання. Нуу, я знаю, який вигляд вони мають: схожі на скручений ріжок морозива, зроблений із різнобарвних кристалів. Якщо правильно взяти його в руку і натиснути на нього великим пальцем, він розкриється як віяло.

Професор Геґрамет. Я теж це знаю. Їх досліджували, так само як і вогняні перлини та криваві діаманти. Утім, не питайте, навіщо вони. Я не думаю, що гічі обмахувалися ними і молилися; так ці артефакти назвали продавці сувенірів. Гічі позалишали їх повсюди, навіть там, де ретельно все вичистили. Гадаю, на це була причина. Я не маю уявлення, що то за причина, але якщо колись дізнаюся, то повідомлю вам.

Коли Шері виписали зі шпиталю, ми організували бучну вечірку на її честь. Це була одночасно вечірка на честь повернення, вітання та прощання: наступного дня Шері поверталася на Землю. Вона ще не зовсім міцно стояла на ногах, але мала життєрадісний вигляд. Проте, вона не мала настрою танцювати, а півгодини просиділа у коридорі, обіймаючи мене та обіцяючи, що сумуватиме. Я добряче нализався, скориставшись із моменту: випивка була безкоштовною. Шері та її друг із Куби за всіх платили. Насправді я так нажлуктився, що навіть не попрощався із Шері, бо мені довелося йти до туалету, щоб вирвати. Попри те, що я був дуже п’яний, мене таки охопив жаль: ми пили справжнє шотландське віскі «Gleneagle», а не місцевий самограй, перегнаний незрозуміло з чого.

Після того, як я проблювався, у моїй голові трішки прояснилося. Я вийшов, сперся на стіну і зарився обличчям у плющ, важко дихаючи. Коли у кров потрапила необхідна кількість кисню, я впізнав Френсі Херейру, який стояв біля мене. Я навіть вимовив: