Розділ 10

— Добре. А ще візьму із собою набір стимуляторів анти­генів, тому у випадку дрібних проблем із мікроорганізмами я введу собі порцію антигенів і матиму тимчасовий імунітет.

— Гадаю, нормально, — відповів я, сумніваючись. Звичайно, на практиці їй не доведеться це все пам’ятати: Шері може прочитати інструкції на упаковці, дивитись навчальні касети або (що буде взагалі ідеально) вона полетить із кимось, хто вже літав і розуміється на цьому. Проте, може статися щось непередбачуване, коли їй випаде викручуватися самотужки. Це якщо не брати до уваги, що їй ще складати випускний іспит.

— Що ще, Шері?

— Як звичайно, Робе! Невже треба йти по всьому списку? Ну гаразд: радіорелейна станція, запасний акумулятор, геологічний набір, раціон їжі на 10 днів — до речі, я не збираюсь їсти нічого, що знайду на планеті, навіть якщо біля корабля буде Макдональдс. Ну і запасну помаду та гігієнічні прокладки.

Я чекаю. Шері мило усміхається й теж витримує паузу.

— Як щодо зброї?

— Зброї?

— Так, чорт забирай! Якщо там умови, наближені до земних, то може бути й життя?

— Дійсно. Та-ак… Ну, звичайно, я візьму зброю, якщо треба буде. Але, зачекай: спочатку я перевірю, чи є в атмосфері метан, використовуючи спектрометр для зчитування з орбіти. Якщо там не буде слідів метану, то не існуватиме й життя. Тому хвилюватися нічого.

— Там може не бути ссавців, але хвилюватися варто. Як щодо комах? Рептилій? Кузюбрів?

— Кузюбрів?

— Слово це я щойно вигадав, щоб описати форму життя, про яку ми жодного разу не чули, але яка виробляє метан у кишківнику та їсть людей.

— Звісно. Добре, я візьму особисту зброю і двадцять патронів із наконечником з м’якого металу. Запитай ще щось.

Ми продовжили іспит. Почавши екзаменувати мене, зазвичай у таких випадках ми говорили щось на кшталт: «Ну, можна не хвилюватися, бо будеш там зі мною» або «Поцілуй мене, дурнику». Але краще такого не казати.

Попри все, наш клас успішно склав іспити.

Я, Шері, усі Форенди, інші земляни, які прибули в нашій партії, та ще шестеро чи семеро осіб із різних місць організували випускну вечірку. Ми не запрошували чужинців, але наші інструктори не вважалися за таких. Усі вони також прийшли привітати нас. Клара з’явилась останньою, хутко перехилила чарку і всіх розцілувала, чоловіків і жінок, навіть фінського хлопця з мовним бар’єром, який отримував усі інструкції на касетах. У нього точно будуть проблеми. Корпорація має касети усіма мовами світу. Якщо їм бракує діалекту, яким ви розмовляєте, то вони роблять комп’ютерний переклад на основі найближчого аналога. Для розуміння курсу цього достатньо, але згодом починаються проблеми. Екіпаж, який не знає вашої мови, не прийме вас належним чином. Бар’єр заважав хлопцеві вивчити іншу мову, а у Брамі не було жодної людини, яка розмовляла би фінською.

Вечірка відбувалася в тунелі на троє дверей від наших кімнат — кімнат Шері, Форендів та моєї — в обидва боки. Ми танцювали і співали до пізньої ночі, поки дехто не почав розходитися по кімнатах. Потім ми, напившись пива і накурившись, набрали перелік доступних рейсів на п’єзомоніторі, розклали карти, щоб визначити, хто перший буде вибирати. Я переміг.

Аж раптом щось прострельнуло в моїй голові. Я не протверезів, ні. Я досі почувався життєрадісно і всередині розливалось якесь тепло. Я був відкритий до всіх і був готовий сприймати усі особисті сигнали. Проте котрийсь відділ моєї свідомості оприявнився, пара тверезих очей зазирнула в майбутнє і дійшла висновку.

— Ну, — промовив я. — Напевно, я зроблю свій вибір дещо пізніше. Сессе, ти наступний. Зроби свій вибір.

— Тридцять один нуль дев’ять, — сказав він швидко; Форенди вже давно ухвалили рішення на сімейній нараді. — Дякую, Робе.