Розділ 10

— Так, звичайно. Я гадаю, вона й сама прийде. Я тебе там пригощу, якщо не заперечуєш. А тепер допоможи мені завантажити речі.

Ден зібрав разючу колекцію товарів. Я дивувався, як він примудрився запхнути їх у таку саму малюсіньку кімнатку, як і моя: три крамні сумки, напхані напхом, голодиски та пристрій для їх зчитування, книжкові стрічки й кілька справжніх книг. Я взяв сумки. На землі вони важили би більше, ніж я міг би підняти — кілограмів 50—60, але у Брамі, звичайно, це не становило такої проблеми; складно було тягнути їх коридорами і маневрувати ними під час спуску. У мене були найтяжчі речі, а в Дена — найбільші проблеми, оскільки він ніс речі, які мали незручну форму і, до того ж, були крихкі. Ця вся тяганина тривала близько години. Ми дістались якоїсь частини астероїда, в якій я доти не бував. Там стара жінка з Пакистану порахувала багаж, простягнула Денові чек і поволокла речі коридором, густо обвитим плющем.

— Ффух, — пробурмотів Ден. — Ну, дякую.

— Будь ласка. — Ми пішли в бік спускової шахти, розмовляючи. На мою думку, Ден відчув мою допомогу й те, що необхідно навчитися спілкуватися з людьми. Напевно, тому він сказав:

— Як пройшло навчання?

— Ти маєш на увазі курс, який я закінчив, але так і не навчився керувати тими бісовими кораблями?

— Звичайно, — роздратовано відповів Ден. — Цей курс не призначено для цього. Він просто дає загальне уявлення. В тебе ж є набір плівок?

— Так, звичайно.

Я отримав шість касет. Кожному з нас дали такий набір після тижневого курсу. Там були записані усі лекції, а також купа інформації про пристрої на панелях управління кораблів, які Корпорація може встановити (а може й не встановлювати).

— Переглянь їх, — порадив Ден. — Якщо тобі не бракує здорового глузду, то ти візьмеш їх у політ. Там матимеш силу-силенну вільного часу їх переглянути. Більшість кораблів оснащено автопілотом.

— Було б непогано, — відповів я, сумніваючись. — Щасти.

Ден помахав рукою і схопив шахтовий трос, не обертаючись. Зрозуміло, я прийняв його пропозицію щодо частування на вечірці, тим паче, що для нього це безкоштовно.

Мені знову спало на думку пошукати Шері, але я вирішив інакше. Я був у невідомій частині Брами. Звичайно ж, карта залишилася в кімнаті. Я тинявся уздовж «зіркових» точок, розкиданих більш-менш спонтанно і використовуваних на позначення тунелів, які тхнули пліснявою та пилюкою. Вони не були густозаселеними. Тут переважно проживали мешканці Східної Європи. Мова написів на стінах та вивісок, причеплених до плюща, що ріс повсюди, була мені невідома. Це був кириличний алфавіт, а також якась дивна писемність. Я підійшов до шахти, замислився на хвильку, а потім узявся за підйомний трос. Щоб не заблукати всередині Брами, треба підніматися до валу на самісіньку гору.

Та цього разу, діставшись до Центрального парку, я, несподівано для себе, відпустив трос, воліючи трішки посидіти під деревом.

Насправді Центральний парк — це не парк, а великий тунель, розташований недалеко від центру обертання астероїда, і його повністю віддали під зелені насадження. Тут були помаранчеві дерева (зрозуміло, звідки сік) і виноградні лози; також там росли папороті та мох, але з незрозумілих причин не було трави. Можливо, через те, що тут садили лише такі рослини, які були чутливі до навколишнього світла (в основному, сяйва блакитного металу гічі), а трави, яка використовувала б його для фотосинтезу, не існувало. Головною функцією Центрального парку було поглинати вуглець і виділяти кисень; згодом тут створили розсади в усіх тунелях. Також рослини трішки перебивали сморід — принаймні, мали це робити — і слугували за джерело їжі. Парк був завдовжки 80 метрів і вдвічі вищий, аніж я. Він був достатньо широким, щоб мати звивисті доріжки. Ґрунт, на якому це все вирощували, нагадував стару добру багнюку, як на Землі. Насправді то був гумус, який виробляли з каналізаційного місива — у Брамі кілька тисяч людей користувалися туалетом — але це було важко визначити з його зовнішнього вигляду чи запаху.

Перше дерево, під яким я хотів посидіти, для цього не годилося: то була шовковиця, під якою висіла дрібна сітка для того, щоб ловити ягоди. Я пройшов повз неї й далі на доріжці побачив жінку з дитиною.

Дитина! Не думав, що у Брамі є діти. Дитина була ще досить маленькою, мала не більше як півтора року. Вона бавилася з великим м’ячем, який ліниво стрибав через низьку гравітацію і більше нагадував кульку.

— Привіт, Робе.

Ще один сюрприз: то була Гелла-Клара Мойнлін. Я сказав без задньої думки:

— Не знав, що у вас є маленька донька.