Розділ «3. ТЕРИТОРІЯ В КРАЇНОЗНАВСТВІ»

Американський географ Д. А. Гріффіт досліджуючи цю проблему, намагався охарактеризувати причинно-наслідкові зв'язки, які залежать від конфігурації. Емпіричним матеріалом слугувала інформація про поїздки людей до місця роботи в кількох канадських містах. Він дійшов висновку, що форма території накладає на ці поїздки обмеження. Наприклад, із збільшенням протяжності території і збільшенням відстаней зростання просторової взаємодії зменшується.

Внутрішні геометричні властивості і форма території впливають на просторові взаємодії, тобто простір залежить від взаємодії між точками розміщення об'єктів.

Важливою метричною характеристикою території є відстані на ній: між крайніми пунктами, між окремими пунктами, між центральними (для держави між столицею) і окраїнними пунктами. Відстань визначає близькість чи віддаленість певних пунктів території. Особливо цінується близькість від столиці держави до її окраїн. Категорія близькості - функція не лише метричної відстані, а й реальних суспільних можливостей подолання простору, налагодження різного виду зв'язків - інформаційних, транспортно-комунікаційних, виробничо-економічних та ін.

Розглянемо конфігурацію як форму території країни, яка визначається її кордонами. Конфігурація відіграє велику роль у формуванні територіальної структури країни. Наприклад, дві країни приблизно однакової площі - Болгарія і Куба мають різну конфігурацію, що суттєво впливає на особливості територіальної організації господарства і політичних процесів.

Перш ніж оцінювати конфігурацію, доцільно вивчити, як сформувалася територія держави, простежити формування націй.

У географії поширені такі топологічні показники, як форма, конфігурація, компактність, зв'язаність, центральність території.

Форма території якісно описується термінами "витягнута", "видовжена", "сплюснута", "округла" тощо. Ідеальною є форма кола.

Порівнюючи однакові за площею, але різні за конфігурацією території (наприклад, відстань між найвіддаленішими точками на Кубі становить близько 1,2 тис. км, а в Болгарії - 0, 65 тис. км), можна дійти висновку про необхідність зіставлення їх за показниками конфігурації. Конфігурація "корегує" розмір. Для того, щоб мати змогу порівнювати країни між собою, дослідники використовують поняття компактності (з лат. сompactus - щільний) території. Некомпактна конфігурація, як правило, є неефективною, тому що подовжуються всі комунікації, ускладнюються зв'язки між віддаленими місцями. Якщо і столиця розташована не в центрі, а на периферії, то ускладнюються процеси освоєння й управління територією.

Для характеристики компактності території в географії розроблено низку показників. Наприклад, зіставлення довжини кордонів та площі території, оцінка компактності порівнянням конфігурації території з конфігурацією геометричних фігур (найчастіше з колом, оскільки коло - ідеально компактна геометрична фігура), показники витягнутості відносно малої та великої осей форми території та ін.

Емпіричних показників компактності є чимало, проте досліднику необхідно добирати такі показники, які найбільше відповідають конкретній задачі. У деяких випадках необхідно використовувати навіть систему показників, оскільки кожен з них характеризує лише якийсь один бік компактності.

Розмір країни і її конфігурація визначають типові відстані. Типову геометричну відстань можна визначити як середню відстань між будь-якими двома точками території. На її величину впливає розмір території і конфігурація. З типовою відстанню пов'язані показники територіального розподілу праці, дальність перевезень та ін. Одним з видів типових відстаней є середня геометрична відстань, яка може обчислюватися в різних варіантах. Її можна обчислити для всієї території, взявши визначену кількість рівновіддалених одна від одної (від сусідських) точок і розрахувати для них типову середню відстань. Можна взяти додатково точки перетину вертикалей і горизонталей з контуром, що підвищить точність розрахунків. Що більше точок, то точніший показник. Якщо для обчислення взяти відстань між містами, то показник матиме визначений економіко-географічний характер.

Глибина території держави є типовою (середньою) відстанню до кордонів. Значення цього показника залежить від розмірів держави і її конфігурації.

Вивчення параметрів території має теоретико-методичне значення, допомагає формувати просторове уявлення про країну. Надзвичайно важливе практичне значення конфігурації, зокрема в управлінні, оскільки вона впливає на зовнішні та внутрішні зв'язки, параметри інфраструктури, розміщення продуктивних сил, культурні зв'язки між регіонами країни.

3.4. Внутрішній поділ країн

Щоб підвищити ефективність управління власною територією, будь-які держави, окрім карликових, здійснюють власний поділ на окремі частини - внутрішні адміністративно-територіальні одиниці: області, штати, провінції, краї, департаменти, губернії, райони, регіони, волості тощо. На їх основі створюються і діють місцеві органи державної влади та управління.

Адміністративно-територіальний устрій будь-якої держави зумовлений як самою його організаційно-соціальною природою, так і традиціями історичного розвитку країни, завданням і метою органів влади. Останнє уможливлює зміну (реформу) адміністративно-територіального устрою, з урахуванням інтересів певних політичних сил, що перебувають при владі, або з метою досягнення оптимальної організації і функціонування політичного та господарського механізму держави.

Структура, принципи, логіка, ієрархія адміністративно-територіального устрою слугують основою організації відповідних структур державної влади. На найнижчому ієрархічному щаблі, тобто найближче до людей, є органи місцевого самоврядування. Вони вирішують проблеми повсякденного життя громади та питання забезпечення населення водою, світлом, теплом, утилізації відходів, підтримують у належному стані внутрішні комунікації тощо.

На вищому ієрархічному рівні діють територіальні органи державної влади. Вони доволі жорстко підпорядковані центральним інститутам держави або ж, за складної ієрархічної структури, відповідним органам вищої за рангом адміністративно-територіальної одиниці. Їхні функції є набагато складніші.

Принципи внутрішнього територіального поділу федеративних та унітарних держав різняться. У перших кожен із суб'єктів федерації має не лише власну систему органів влади, а й систему права, у тому числі, як правило, власну конституцію. Унітарні держави позбавлені внутрішнього політико-територіального поділу. Їхній адміністративно-територіальний поділ уніфікований, діє єдина система права, існує чітка ієрархічна система централізованої влади. Для невеликої або середньої за розмірами держави така система є найбільш ефективною. У більшості країн світу виділяється від 2 до 4 рівнів ієрархії адміністративно-територіальних одиниць. У Європі, а також у багатьох інших країнах світу зразковою вважається чотирирівнева, французька, система (департамент, округ, кантон, комуна).

У багатьох унітарних країнах виокремлюють міста та території особливого статусу. До таких територій, наприклад, належать Нахічеванська АР в Азербайджані, АР Крим в Україні, автономні області Валле-д'Аоста, Трентіно, Венеція-Джулія, Сардинія в Італії, Абхазія, Аджарія та Південна Осетія в Грузії. У багатьох країнах виділені столичні округи чи регіони, в яких зосереджуються всі центральні органи влади, сфокусовані всі внутрішньодержавні адміністративно-управлінські зв'язки. Особливу роль в усіх державах відіграє столиця, яка є не лише головним містом, адміністративно-політичним центром, а й своєрідним символом держави і нації.