Розділ 7 Судова влада на українських землях Російської імперії

За законом присяжним засідателем міг бути обиватель, російський підданий, віком від 25 до 70 років. Вводився ценз осілості в даному повіті — до двох років. Не допускалися до участі в суді злочинці, неспроможні боржники, німі, сліпі, глухі, божевільні, а також особи, які не володіли російською мовою. Також був установлений високий майновий ценз. У загальні списки також не включалися військовозобов’язані, вчителі народних шкіл, священнослужителі та особи, які перебували на службі в приватних осіб[494]. Таким чином було обмежено участь широких верств населення в здійсненні правосуддя, а суд складався з осіб, бажаних уряду.

В архівних джерелах ми зустрічаємо інформацію, яка так характеризує діяльність присяжних засідателів: «…Присяжні засідателі за поодиноким винятком вимовляли по совісті неупереджені вироки з повною свідомістю святості покладених на них обов’язків»[495]. Проте повної довіри у влади до присяжних не було, і коло справ, які підлягали розгляду за участю присяжних засідателів, послідовно звужувалося. Зокрема, 1866 р. з нього було вилучено справи, що стосувалися преси; 1878 р. — справи щодо злочинів проти порядку управління, 1889 р. — справи про службові злочини. За законом від 28 квітня 1887 р. для присяжних засідателів було підвищено ценз — читати російською мовою, володіти більшим майном, порівняно з тим, що було регламентовано Судовими статутами у редакції 1864 р.[496] Вилучені з компетенції суду присяжних категорії справ розглядалися у першій інстанції особливою присутністю судової палати за участю трьох станових представників, у ролі яких здебільшого виступали предводителі дворянства, міські голови та волосні старшини.

На Правобережній Україні у 80-90-ті роки влада не лише звужувала компетенцію суду присяжних, а й прагнула максимально усунути його від вирішення кримінальних справ. Число засуджених без участі присяжних засідателів щороку збільшувалось. Якщо на початку 80-х років вони становили 24 % усіх засуджених окружними судами, то в середині 90-х — кількість засуджених без участі присяжних засідателів досягла майже 50 % всіх засуджених окружними судами[497].

Проте суд присяжних у Російській імперії проіснував до Жовтневої революції 1917 р.

Верховним і єдиним касаційним судом для всіх мирових і загальних судів був Сенат. Він також після створення 7 червня 1872 р. «Особливої присутності для судження про державні злочини» міг бути й судом першої інстанції у зазначених справах.

Особливе місце в системі загальних судів займав Верховний кримінальний суд. Він розглядав справи про найбільш важливі державні злочини й утворювався щоразу при призначенні царем справ для розгляду цим судом. Принципи Судової реформи 1864 р. суперечили традиційним судовим прерогативам монарха, зокрема праву помилування. Це зумовлювало не лише згортання судового розгляду політичних справ, а й вибір влади у разі, коли не можна було відмовитися від судової процедури, на користь військових судів і Особливої присутності Сенату[498].

Судова реформа охопила не лише власне суди, а й ряд інших інституцій, які за тогочасними уявленнями належали до судової влади. Одним з перших було реформовано слідство. До 60-х років XIX століття провадження попереднього слідства належало до компетенції адміністративних органів і повністю здійснювалося поліцією. 8 червня 1860 р. Олександрії затвердив Заснування судових слідчих, Наказ судовим слідчим, Наказ поліції щодо провадження дізнання. Згодом всі ці акти було кодифіковано до Статуту кримінального судочинства 1864 р.

Відтепер у структурі судової влади створювався інститут судових слідчих. У попередньому розслідуванні виділялися дві самостійні форми — дізнання та попереднє слідство, слідчі наділялися широкими процесуальними повноваженнями, встановлювався судовий контроль за їхньою діяльністю. Разом з тим у 1860–1864 рр. зберігалися залежність слідчого від адміністративної влади в особі губернатора, становий характер провадження, формальна теорія доказів, відсутність змагальності.

Судові статути створили правову базу, сприятливу для успішної реалізації інститутом судових слідчих своїх функцій у повному обсязі, забезпечили його гармонійне інтегрування в систему нового кримінального судочинства, поширили на судових слідчих принцип незалежності й незмінності, що мало забезпечити їхню самостійну діяльність на благо правосуддя. Судові слідчі вважалися членами окружного суду, але закріплювалися за певними дільницями, число яких встановлювалося спеціальним розкладом і штатом. Правовий статус судових слідчих визначався спеціальними інструкціями. Ними також регламентувалися порядок проведення слідства, відносини слідчих з поліцією та судовими установами тощо. Судові статути встановлювали певні вимоги до кандидатів на посаду судового слідчого: ними могли бути особи, які мали вищу юридичну освіту або ж довели на службі свої пізнання щодо судової частини. Міністру юстиції надавалося право призначати в кожний окружний суд судового слідчого з найважливіших справ.

Судовий слідчий, здійснюючи попереднє слідство, мав встановити як обставини, що викривають обвинуваченого, так і обставини, що його виправдовують. Його неупередженість забезпечувалася не процесуальною позицією в справі, а статусом носія судової влади. У певному сенсі судовий слідчий був арбітром у суперечці сторони звинувачення (прокурора, вимоги якого про провадження слідчих дій, спрямованих на збір доказів, що викривають обвинуваченого, були обов’язкові для судового слідчого) і сторони захисту (обвинуваченого, який мав право бути присутнім при допитах свідків, провадженні інших слідчих дій)[499].

Важливою складовою Судової реформи стала реорганізація прокуратури. Було введено посади прокурора та його товаришів (помічників) у окружних судах, судових палатах та Сенаті. Прокуратура включалася в судове відомство, але мала свою особливу організацію, яка ґрунтувалася на принципах суворої ієрархічності, єдиноначальності й узаємозамінності. На чолі прокуратури був поставлений генерал-прокурор, що був одночасно й міністром юстиції. При Сенаті перебували обер-прокурори та їхні товариші в кожному з касаційних департаментів, а також у загальних зборах департаментів Сенату[500]. Прокурори та їхні товариші перебували також при судових палатах і окружних судах. Обер-прокурори й прокурори судових палат підпорядковувалися генерал-прокурору, прокурори окружних судів — прокурорам судових палат, товариші прокурорів — відповідним прокурорам. Окрім загальної прокуратури, існувала ще й військова та військово-морська прокуратура[501].

Суть реорганізації прокуратури відповідно до основних принципів Судової реформи 1864 року полягала в звільненні її від функцій загального нагляду, хоча було збережено та посилено нагляд за місцями позбавлення волі. До компетенції прокуратури належали нагляд за проведенням слідства окружними судами й судовою діяльністю всіх ланок судової системи, а також підтримання обвинувачення в кримінальних справах. Зокрема, під час проведення дізнання та слідства прокурор мав право: вимагати від органів дізнання й досудового слідства кримінальні справи для перевірки, документи, матеріали та інші відомості про вчинені злочини, хід дізнання, досудового слідства і встановлення осіб, які вчинили злочини, тощо[502]. Сутність прокурорських обов’язків полягала в нагляді за однаковим і точним дотриманням законів, у виявленні та переслідуванні перед судом всякого порушення законного порядку й у вимаганні розпоряджень до його відновлення, а також у наданні суду попередніх висновків тощо[503].

Судові статути 1864 р. значно обмежили сферу прокурорського нагляду в цивільному процесі в порівнянні зі Зводом законів, а також змінили методи його здійснення. Фактично роль прокурора в цивільному суді обмежувалася висновками[504]. Функція підтримки державного звинувачення зводилась до того, що прокурор у разі передання йому справи самостійно складав обвинувальний висновок, після чого скеровував справу до суду.

У зв’язку з перетворенням прокуратури змінювалася і система органів прокурорського нагляду: губернська прокуратура мала поступитися місцем прокуратурі, створюваній в судових округах. Але проведення Судової реформи йшло повільно, тому в 60-90-ті роки XIX століття в прокурорському нагляді існувало буцімто дві підсистеми: «губернська» і «судова» прокуратура. У квітні 1866 р. нові прокурори та їхні товариші приступили до своїх обов’язків лише в десяти губерніях, а також у Петербурзькій та Московській судових палатах. Укладачі Судових статутів виходили з неможливості поширення дії нових законів одразу на всій території імперії. Міністром юстиції 27 листопада 1865 р. було подано в Державну раду нове «Положення про губернську прокуратуру», яке було затверджено імператором 7 березня 1866 р. і дістало силу закону[505]. Це Положення діяло в усіх губерніях, де ще не почали діяти загальні суди й відповідні прокурори. У цьому акті, зберігаючи губернську прокуратуру, яка залишалась у безпосередньому підпорядкуванні міністра юстиції, законодавець прагнув максимально наблизити її до суду, скорочуючи, по можливості, функції загального нагляду. На відміну від нової прокуратури губернська спочатку не приймала на себе функції обвинувачення.

Законодавство царської Росії встановило дуже суворі вимоги для заміщення прокурорських посад. Крім вищої юридичної освіти, від кандидатів на заміщення прокурорських посад вимагали значного службового стажу й особливої політичної благонадійності. Усі прокурори судових палат, 95 % прокурорів окружних судів і 90 % їхніх товаришів були дворянами (решта — вихідцями із духовенства, буржуазії та чиновників). Переважна більшість чинів прокуратури були реакціонерами й монархістами[506].

Реорганізована прокуратура стала однією з головних ланок державного апарату у боротьбі з революційними й національно-визвольними рухами.

Судова реформа 1864 р. започаткувала в Росії адвокатуру. Адвокати йменувалися повіреними та поділялися на дві категорії: присяжних повірених і приватних повірених (з 1874 р.).

Спочатку виник інститут присяжних повірених при окружних судах і судових палатах. Присяжні повірені не перебували на державній службі, однак підбиралися за тими ж високими класовими цензами, що й чиновники судово-прокурорських органів. Так, претендент мусив мати атестат університету про закінчення юридичного факультету і, крім того, прослужити не менше п’яти років у судовому відомстві або ж бути не менше п’яти років кандидатом на службові посади або помічником присяжного повіреного. Важливе значення мала «благонадійність» кандидата. Присяжними повіреними не могли бути особи, які не досягли 20-річного віку, іноземні громадяни, особи, оголошені неспроможними боржниками, тощо. Для осіб нехристиянських віросповідань вступ до адвокатури був обмежений низкою додаткових умов. Прийом до присяжних повірених здійснювала рада присяжних повірених при судовій палаті. Після обрання повірені приносили присягу. Відмова в прийнятті оскарженню не підлягала. Особи, прийняті в число присяжних повірених радою однієї з судових палат, користувалися правом виступу в судових органах інших судових палат[507].

Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах самоврядування через обрання рад присяжних повірених. Вищий нагляд за ними належав судовій палаті й Сенату.

Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних і захист у кримінальних справах. За статистикою, в 1910 р. на одного присяжного повіреного Харківської судової палати припадало 112,6 кримінальних і цивільних справ, Київської — 81,3, Одеської — 88,6[508]. Водночас вони не мали права захищати в суді інтереси своїх рідних; купувати або в якийсь інший спосіб набувати права своїх довірителів по тяжбах; бути повіреним обох сторін, що тяжаться, або переходити від однієї сторони до іншої в одному й тому ж процесі; їм також заборонялося розголошувати таємниці свого довірителя як під час ведення справи, так і після її завершення. За порушення цієї умови присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності. За свою роботу присяжний повірений отримував певну винагороду, яка залежала від домовленості з довірителем. У певних ситуаціях юридична допомога надавалася безкоштовно.