Розділ 7 Судова влада на українських землях Російської імперії

Існувала такса оплати праці адвоката, затверджена міністром юстиції для ведення цивільних справ у 1868 р. (відлік гонорару йшов від ціни позову). З присяжного повіреного його довіритель міг стягнути завдані недбальством адвоката збитки. Серйозні зловживання могли мати наслідком кримінальне переслідування присяжного повіреного.

У 1874 році поряд з присяжною адвокатурою було засновано інститут приватних повірених. Приватні повірені допускалися до виконання повноважень на підставі посвідчень, отриманих від з’їзду мирових суддів, окружного суду або судової палати та за умови внесення ними щорічного мита. Приватними повіреними могли бути громадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок, які не мали права представляти в суді чужі інтереси. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації[509]. Для отримання свого звання їм було необхідно скласти іспит в окружному суді або судовій палаті, які видавали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ. На відміну від присяжних повірених приватні повірені могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані та які здійснювали нагляд за їхньою діяльністю.

Приватні повірені не мали права вести більше трьох цивільних справ на рік. Такого обмеження не існувало щодо ведення кримінальних справ. Оплата послуг приватних повірених здійснювалася клієнтами за угодою. Суди, при яких перебували приватні повірені, мали право застосовувати до них дисциплінарні заходи впливу: попередження, догану, заборону адвокатської практики, виключення зі складу повірених. Міністр юстиції міг усунути від участі в судових справах приватних повірених, яких він вважав такими, що не відповідають званню повіреного.

Серед інших нововведень Судової реформи було запровадження інституту нотаріусів. Згідно зі статтею 420 Заснування судових установлень у столицях, губернських і повітових містах, а в разі потреби і в повітових містах перебувають нотаріуси, які завідують піднаглядом судових місць, вчиненням актів та іншими діями щодо нотаріальної частини на підставі особливого про них положення. Таке Положення про нотаріальну частину було затверджено Олександром II 1866 р. й зберігало свою чинність до 1917 р.

Як уже зазначалося, Судова реформа не охопила всіх сторін судівництва Російської імперії. Згідно із Селянською реформою 1861 р. у зв’язку з ліквідацією поміщицького права вотчинної поліції та юстиції, як один з органів сільського самоврядування були створені волосні суди. Це були станові суди, які розглядали виключно селянські справи. Їх предтечею були селянські суди, які існували у державних селян згідно з селянським судовим статутом 1839 р. Становий характер суду підкреслював юридичну відособленість селянства і самобутність правових поглядів сільського населення. У волосних судах, за підрахунками П. А. Гільдебрандта, розбирали свої спори 95 % всіх селян Росії[510]. Рішення та вироки волосного суду вважалися остаточними й виконувалися сільськими старостами[511]. Згідно з імператорським указом від 11 травня 1888 р. рішення волосних судів у селянських справах не можна було оскаржити навіть у Сенаті[512].

У 1865 р. була спроба об’єднати волосні та мирові суди, яка, втім не мала успіху. Згодом саме наявність станового суду стане однією з причин невисокої ефективності діяльності мирових судів і послужить приводом для скасування мирової юстиції практично на всій території Росії[513].

Волосні суди у своїй практиці майже не застосовували норми чинного матеріального та процесуального законодавства, а керувалися місцевими звичаями. Так, ст. 107 «Загального положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності» надавала волосним судам таке право: «…якщо сторони, що сперечаються, не підуть на мирову угоду, то суд вирішить справу або на підставі заявлених у волосному правлінні угод і зобов’язань, якщо такі були укладені між сторонами, що сперечаються, або, за відсутності таких угод, на підставі місцевих звичаїв і правил, прийнятих у селянському побуті»[514]. При цьому волосні суди розв’язували питання, що виникали на підставі місцевих звичаїв, які в різних волостях могли бути неоднакові[515].

Відсутність системи добору та підготовки особового складу волосних судів і твердих законодавчих основ їх діяльності призводила нерідко до свавільних і несправедливих рішень. Так, у звіті Подільського губернатора про стан губернії за 1883 рік зазначалося: «…Діяльність безграмотних, іноді не цілком моральних суддів, що часто перебувають під впливом волосного писаря, — далеко не задовільна». Губернатор відмічав, що незадовільність роботи волосних суддів, можливо, залежить і від того, що «…при вступі на посаду волосні судді не приводяться до присяги, чим значно зменшується в них свідомість щодо важливості покладених на них обов’язків»[516]. Подібної інформації в архівах зустрічається чимало.

У 1889 р. волосні суди зазнали суттєвих змін відповідно до новоприйнятих Тимчасових правил щодо волосного суду. Зокрема, волосному суду було надано право застосовувати як покарання різки, незважаючи на скасування тілесних покарань у 1863 р. Змінився і склад волосного суду. Якщо раніше волосний старшина не мав права втручатися в діяльність волосного суду і бути в його складі, то згідно з Тимчасовими правилами 1889 р. він ставав головою волосного суду. Змішування адміністративно-поліцейської та судової влади у волосному суді було очевидним кроком назад до дореформеного судоустрою[517].

Водночас згідно з положенням Про земських дільничних начальників від 12 липня 1889 р. волосний суд, як зазначає В. М. Вороновський, втратив значення «домашнього селянського суду і став повноправною ланкою в системі всього місцевого судоустрою». Було розширено коло осіб і справ, підвідомчих волосному суду. Однак зміна структури волосного суду ще більше загострила його недоліки. Особливістю нового волосного суду стало те, що його рішення могли бути оскаржені в 30-денний термін через земського начальника в повітовий суд як апеляційну інстанцію і в губернську присутність як касаційну інстанцію[518]. Волосний суд був збережений і законом від 15 липня 1912р., який вніс в організацію волосного суду кілька поліпшень і певною мірою пов’язав його з мировими судовими установами.

Для повноти уявлення про тогочасну російську судову систему слід зазначити, що паралельно із загальною Судовою реформою відбулися реформи військових і військово-морських судів, які перебували відповідно у віданні Військового і Морського міністерств.

Так, 15 травня 1867 р. на підставі попередньо розроблених у 1862–1865 рр. «Основних положень перетворення військово-судової частини» було прийнято новий Військово-Судовий статут. Згідно з цим документом судова влада у військовому відомстві належала полковим і військово-окружним судам, а також головному воєнному суду як верховному касаційному суду. Всі суди військового відомства оголошувалися колегіальними. Полкові та військово-окружні суди розглядали справи по суті, а Головний воєнний суд наглядав за законністю їхніх дій. Для проведення досудового слідства засновувався інститут військових слідчих, а для прокурорського нагляду — інститут військової прокуратури на чолі з головним військовим прокурором. При Головному військовому суді перебував головний військовий прокурор і його помічник, а при кожному військово-окружному суді — військовий прокурор і його помічники.

Вища судова влада у військовому відомстві належала військовому міністру, який, не приймаючи рішень по суті справи, мав контролювати законність дій військових судів і військової прокуратури. В міністерстві існувало Головне військово-судове управління, яке забезпечувало діловодство Головного військового суду та здійснювало ряд інших судово-організаційних функцій.

Того ж 15 травня 1867 р. було прийнято також Військово-морський судовий статут, який заклав основи судової організації, дуже подібні до тих, що встановлювалися в сухопутних військах. Так, судова влада у військово-морському відомстві належала екіпажним і військово-морським судам, а також Головному військово-морському суду як верховному касаційному суду. Екіпажні суди створювалися в екіпажах, командах, управліннях і навчальних закладах, а військово-морські суди — у головних портах. Створювався корпус військово-морських слідчих. Прокурорський нагляд здійснювали головний військово-морський прокурор і його заступник, військово-морські прокурори при військово-морських судах та їх помічники. Аналогічні з військовим відомством повноваження мали управитель (на правах міністра) Морського міністерства й Головне військово-морське судове управління.

До складу полкових та екіпажних судів входили офіцери, призначені начальством відповідного рівня, а до складу військово-окружних і військово-морських судів — постійні члени (голова суду і судді) та тимчасові члени, призначені зі штаб-офіцерів і обер-офіцерів, які мали відповідати певним формальним вимогам щодо вислуги й посади.

Підготовка судових кадрів для військового та військово-морського відомства з часом повністю зосередилася в Олександрівській військово-юридичній академії, заснованій 1866 р.

Крім того, ще щонайменше з часів Петра І в Росії існували офіцерські суди честі, статус яких набув певної формалізації у 1863 р., коли побачило світ Положення про охорону військової дисципліни та дисциплінарні стягнення.

За подальшими відомостями про тогочасну військову і військово-морську юстицію ми змушені відіслати читачів до відповідних спеціальних досліджень[519].

Окрему ланку російської судової системи становили духовні суди Руської Православної церкви у складі двох інстанцій — єпархіального суду, де розглядалася більшість справ, і суду Святішого Синоду, який розглядав апеляції та окремі скарги на рішення єпархіального суду, а також скарги на єпископів.

Компетенція єпархіального суду визначалася 3 розділом Статуту духовних консисторій від 27 березня 1841 р. Цьому суду підлягали як особи духовного звання єпархіального відомства, так і світські особи. Священнослужителів судили за злочини і проступки проти посади, благочинності і благоповедінки; у разі взаємних суперечок щодо використання церковного майна; за скаргами духовних і світських осіб на кліриків щодо образ і порушення безперечних зобов’язань і на прохання про спонукання до сплати беззаперечних боргів. Миряни були підсудні у справах про шлюб, укладений незаконно; про припинення і розірвання шлюбу; про посвідчення дійсності подій шлюбу і народження від законного шлюбу; про злочини і проступки, за які винного піддають церковній епітімії[520].