Розділ 7 Судова влада на українських землях Російської імперії

Сама суть щегловитовської політики породжувала багато зловживань у діяльності судів щодо здійснення «політичної юстиції». Широко відомі методи ведення дізнання жандармами. Однак непривабливі прийоми застосували і більш респектабельні судові слідчі.

У січні — лютому 1907 р. Київський військовий окружний суд слухав справу про «Лубенський революційний комітет». Під час процесу 26 свідків заявили, що їхні «свідчення записані судовим слідчим неправильно, що протоколи, перед тим, як вони їх підписали, судовим слідчим їм прочитані не були, що перед допитом деякі з них зазнавали насильства з боку чинів поліції, котрі вимагали від них певних зізнань, що при допитах судового слідчого був присутній повітовий справник тощо». Лубенський окружний суд був змушений порушити проти слідчого Манжевського кримінальне переслідування за ст. 426, 432 і 362 Уложення про покарання. Заінтересованість поліції у цій справі була невипадковою: як згодом з’ясувалося, напередодні арештів службовці поліції підробляли прокламації «протизаконного» змісту та підкидали їх заздалегідь наміченим особам, підсували при обшуках бомби[541].

Нерідко самодержавство використовувало смертний вирок як засіб психологічного впливу на засуджених. Після оголошення вироку й нестерпних днів очікування в камері смертників засуджений дізнавався про «милість» царя, заміну смертної кари безстроковою або 20-річною каторгою. Так, у 64 справах про політичні замахи і вбивства в 1901–1905 рр. суд засудив до смертної кари 30 осіб, 20 з яких згодом було «помилувано» і відправлено на каторгу.

Подібна практика мала місце і в подальшому. Газета «Соціал-демократ» у 1910 р. писала, що в 1907–1909 рр. у «справах революції та опозиції» було засуджено до смерті 5086 осіб; з них 3013 страту було замінено іншими видами покарання[542]. У період столипінської реакції, коли судові репресії проти революційного руху досягли небувалого розмаху, загальне число засуджених за політичними статтями у цивільних і військово-окружних судах становило 63 386 осіб (з них лише у 1907–1908 рр. — 43 255 осіб)[543]. Значним був «внесок» у репресії з боку судових органів, що діяли на території України. У 1907–1908 рр. Київською, Одеською та Харківською судовими палатами було розглянуто 2291 політична справа, при цьому було засуджено 2107 осіб[544].

Підкреслюючи серйозну роль судів у придушенні визвольного руху в країні, зауважимо, однак, що наявна впродовж тривалого часу в науковій літературі їх оцінка як безсловесних виконавців волі урядових властей далека від дійсності. Нашу думку підтверджують статистичні дані. У 1907 р. у трьох судових палатах України у політичних процесах було виправдано 372 особи, що становило майже 28 % від загальної кількості підсудних, у 1908 р. — 563 особи (близько 33 %). У Харківській судовій палаті число виправданих у 1907 р. наближалося до 44 %, у 1908 р. — до 40 %[545].

Помітне місце в судовій системі Російської імперії завжди посідали органи військової юстиції. На кінець XIX — початок XX ст. їхня роль значно підсилилась.

Як уже зазначалося, систему військових судів, засновану в 1867 р., складали полкові, військово-окружні суди та Головний військовий суд (відповідні судові органи були і у військово-морському відомстві).

Полкові суди створювалися при кожній військовій частині зі стройових офіцерів для розгляду справ про проступки нижніх чинів армії.

Військово-окружні суди діяли у кожному військовому окрузі. В Україні їх було два: Київський і Одеський. Військово-окружні суди складалися з постійних і тимчасових членів. Постійні члени (голова суду і військові судді) призначалися з чинів військово-судового відомства, тимчасові — на чотиримісячний строк з числа штаб- і обер-офіцерів. У місцях, віддалених від того міста, де перебував військово-окружний суд, відкривалися тимчасові військові суди. Так, у 1906 р. тимчасові військові суди Одеського військово-окружного суду діяли в Севастополі, Херсоні, Катеринославі, Єлисаветграді, Новочеркаську[546]. Очолював кожен з таких судів командирований член військово-окружного суду, а тимчасовими членами були офіцери місцевих військових частин, які призначалися на період сесії. На засіданнях як військово-окружного суду, так і тимчасового військового суду, мали бути присутніми один постійний і чотири тимчасові члени суду.

Військово-окружні суди були апеляційною інстанцією для полкових судів. Разом з тим вони розглядали широке коло справ про військові злочини як суди першої інстанції.

Головний військовий суд був верховним касаційним судом та вищою установою для обговорення законодавчих питань з військово-судової частини.

Справи про злочини по службі вищих чинів військового управління (членів Військової Ради, головнокомандувачів, командувачів військами округів) розглядалися у Верховному військово-кримінальному суді. До складу цього органу, крім голови, входили постійні члени Головного військового суду, 5 членів Військової Ради і 2 головних начальники військових округів[547].

За загальним правилом, військовим судам були підсудні особи військового звання. Проте наприкінці XIX — на початку XX ст. юрисдикція військових судів була поширена на широке коло цивільних осіб[548].

Сумної слави Положення про заходи щодо охорони державного порядку та громадського спокою 14 серпня 1881р. передбачало, що за звичайних умов право передавати справи на розгляд військових судів має міністр внутрішніх справ за погодженням з міністром юстиції. У місцевостях, де був оголошений стан посиленої охорони, повноваження на передачу справ військовим судам дістали генерал-губернатори, а в місцевостях, що їм не підпорядковувалися, — міністр внутрішніх справ. При надзвичайній охороні правом вилучення справ із загальної підсудності з передаванням їх до провадження військового суду наділявся головнокомандувач.

Лише для місцевостей, не оголошених у винятковому стані, точно визначалися ті справи, котрі могли передаватися на розгляд військових судів: справи про державні злочини, а також про збройний опір властям або про напад на військових та поліцейських чинів і на інших посадових осіб під час виконання ними службових обов’язків або внаслідок виконання ними таких обов’язків, якщо ці злочини супроводжувалися вбивством, підпалом, нанесенням ран, каліцтв, тяжких побоїв. Як покарання за ці злочини передбачалася смертна кара[549].

Натомість у місцевостях, оголошених у стані посиленої або надзвичайної охорони, обсяг повноважень на передачу справ військовим судам був доволі невизначеним. За посиленої охорони «окремі справи» передавалися на розгляд військових судів, коли це визнавалось необхідним «для охорони громадського порядку і спокою». Ця формула відкривала широкий простір для сваволі генерал-губернаторів. Що ж до місцевостей, оголошених у стані надзвичайної охорони, то тут простір для зловживань «головноначальствуючих» був просто безмежним: вони були наділені правом вилучення із загальної підсудності справ «про відомого роду злочини та проступки»[550]. При цьому вони могли не обмежуватися окремими конкретними справами, а передавати на розгляд військових судів усі справи певних категорій злочинів і проступків.

Іншим законодавчим актом, що передбачав вилучення справ із загальноцивільної підсудності для передачі їх військовим судам, були Правила про місцевості, оголошені перебуваючими у воєнному стані. У таких місцевостях розрізнялися дві категорії справ: передача одних військовим судам була обов’язковою, передача інших — факультативною. Обов’язково віддавалися до військового суду цивільні особи, які вчинили, крім бунту проти верховної влади, такі діяння, як умисне знищення засобів зв’язку, напад на вартового або військовий караул, збройний опір військовому караулу або чинам поліції тощо. Правила вимагали не тільки того, щоб ці діяння розглядалися військовими судами за нормами, встановленими військовим судочинством, а й того, щоб до засуджених застосовувалися покарання воєнного часу.

Факультативне віддання звинувачених до військового суду залежало від генерал-губернаторів, які мали право передавати військовим судам справи про всякі злочини, передбачені для засудження за законами воєнного часу. При цьому встановлювалося, що:

1) особам, винним у збройному опорі властям та в інших злочинах, перерахованих у «Положенні» 1881 р., призначалося покарання за ст. 279 Військового статуту про покарання, тобто смертна кара;

2) тимчасові члени військових судів мають призначатися військовим начальством виключно зі штаб-офіцерів і кожного разу особливо; 3) справи про осіб, звинувачених у державних злочинах, мають розглядатися за зачиненими дверима.