Розділ 7 Судова влада на українських землях Російської імперії

Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

У контексті загальної Судової реформи обер-прокурор Синоду Д. А. Толстой ініціював створення комітету під головуванням архієпископа Макарія (Булгакова), який підготував проект реформування духовних судів на засадах гласності, змагальності й навіть незалежності суду від єпархіального єпископа. Виключення єпископів із судової системи викликало з їхнього боку різкий протест і зрештою привело до повного відхилення проекту. Згодом, у 1905–1906 рр., мали місце нові спроби реформи духовних судів, але вони теж не увінчалися успіхом.

Зауважимо також, що складні колізії духовної і світської юрисдикції знайшли відображення у статтях 1001–1029 Статуту кримінального судочинства, об’єднаних в розділ «Про судопровадження у кримінальних справах, здійснюваних за участю судового відомства».

Винятком із загальної системи слід вважати комерційні суди, які в Росії існували від 1808 р. і у дореформений час діяли на підставі Загального положення про комерційні суди та Статуту судочинства торгового, затверджених 14 травня 1832 р. На українських теренах такі суди існували в Одесі (від 1808 р.), Феодосії (від 1819р., згодом був переведений до Керчі), Ізмаїлі (від 1824 р., згодом був переведений до Кишинева)[521]. В окремих працях стверджується також про існування комерційних судів у Харкові та Миколаєві. У процесі Судової реформи більшість комерційних судів трансформувалися в підрозділи загальних судів. Продовжив свою діяльність лише Одеський комерційний суд[522].

Таким чином, поза всякими сумнівами 60-ті роки XIX ст. стали важливою віхою в історії судівництва Росії, до складу якої входила в той час більша частина українських земель. Ці часи позначилися проведенням ряду буржуазних реформ, які сприяли соціально-економічному розвитку країни. Судова реформа 1864 р. була однією з найпослідовніших та найглибших із цих реформ. Укладачі Судових статутів досконально вивчили й використали досвід багатьох західних країн, унаслідок чого ці акти «стали унікальними пам’ятками передової ліберальної думки XIX сторіччя»[523].

Водночас, незважаючи на те, що Судова реформа майже докорінно змінила судоустрій в Російській імперії, на українських землях, зокрема в Південно-Західному краї, вона зіткнулася зі специфічними проблемами і мала свої особливості. Реформи тут через недовіру до місцевого населення відбувалися повільніше, вибори суддів замінювалися їх призначенням, а кадровий склад суддів штучно регулювався на користь представників панівної нації. Під впливом русифікаторської політики виникали і розвивалися загострені національні інтереси і почуття. У зв’язку із зростанням польського національно-визвольного і селянського рухів у західних губерніях країни її проведення було розтягнуто на декілька десятиліть, аж до часу початку загальноросійських контрреформ.

7.3. Судова контрреформа, зміни в судівництві на початку XX ст

Характеристика перетворень у судовій сфері, які були здійснені в Російській імперії в другій половині XIX ст., не буде повною, якщо не дати оцінки змінам, що відбулися після приходу до влади Олександра III і дістали в історіографії назву «контрреформ». Не викликає сумнівів, що ці зміни, які за своїм змістом так чи інакше відступали від положень Судових статутів 1864 р., слід розглядати в загальному контексті політико-правових процесів кінця XIX ст.

Питання переходу до охоронного курсу стали предметом доволі гострої дискусії серед сучасників. У працях громадських і політичних діячів консервативної спрямованості К. П. Победоносцева, М. В. Муравйова, М. X. Бунге, О. Д. Пазухіна, М. Н. Каткова, В. П. Мещерського, М. П. Гілярова-Платонова обґрунтовувалась необхідність коректив здійснених раніше реформ, їх пристосування до національних традицій, способу життя, усталених релігійних норм. Роботи ліберальних правознавців Б. М. Чичеріна, О. Д. Градовського, С. А. Муромцева містили трактовку доцільності запровадження і визначення меж чинності виключних заходів правового регулювання.

У радянську добу питання функціонування державного апарату царату досліджувалися крізь призму класового підходу. П. А. Зайончковський, М. П. Єрошкін, І. В. Оржеховський, М. О. Троїцький, О. М. Кузнецова критично оцінювали світогляд та діяльність Олександра III та його оточення. Зокрема, Д. В. Чернишевський схарактеризував урядову політику Росії як каральну, спонтанну, безсистемну реакцію на революційно-терористичну загрозу[524]. І. В. Вороній оглядово розглянув модернізацію органів місцевого самоврядування, суду присяжних та створення інституту земських дільничних начальників[525].

У сучасній російській історичній та історико-правовій науці інтерес до історії другої половини, а особливо кінця XIX ст., значно посилився. При цьому даються нові інтерпретації політико-правових процесів тієї доби. Розуміння консервативної стратегії як необхідної умови спокійного переживання суспільством «цивілізаційних стрибків» сформульовано в працях В. Г. Графського, Н. М. Єфремової, В. О. Твардовської, Р. Г. Еймонтової. Переоцінку особистості Олександра III містять дослідження О. М. Боханова, О. В. Репнікова. Роль охоронної доктрини в розвитку російської державності підкреслює І. А. Ісаєв.

У новітньому дослідженні — докторській дисертації Н. И. Біюшкіної — запропоновано навіть уважати, що внутрішньополітичні заходи російського уряду кінця XIX ст. — це: «1) трансформація ліберальних перетворень 60-х рр. XIX ст., здійснювана видатними державними і громадськими діячами — представниками російського патріотичного консерватизму з метою поновлення законності та правопорядку; 2) адаптація всіх сфер державного управління до соціально-економічних та політично-правових реалій 70-90-хрр. XIX ст., що змінилися, з урахуванням основних підвалин російського суспільства і держави; 3) прогресивний розвиток Російської держави, здатної адекватно й оперативно протидіяти в рамках закону наявній загрозі революційного тероризму та інших екстремістських сил»[526]. Важко погодитися з цими висновками (в них, як видається, занадто багато модернізації історії, прихованої апологетики сучасного російського політичного режиму), але вони все-таки спонукають дещо переглянути традиційну оцінку заходів досліджуваного періоду (зокрема в судовій сфері) як суто реакційного курсу.

У серпні 1881 р. було прийнято Положення про заходи з охорони державного порядку і громадського спокою, що закріпило низку вилучень із загального судового порядку. У травні 1885 р. закон надав міністру юстиції право наглядати за чинами судового відомства, а в 1887 р. він дістав право обмежувати гласність судового розгляду. Крім того, законами від 12 червня 1884 р. і 28 квітня 1887 р. прокуратура була залучена до участі в складанні списків присяжних засідателів[527], а в 1889 р. відбулися суттєві зміни в діяльності місцевих судів та деякі інші нововведення, що відродили практику поєднання судових і виконавчих повноважень.

Розглянемо докладніше ці зміни.

Питання про мирові суди зі сфери газетної полеміки перейшло в практичну площину: в своїх доповідях та записках обер-прокурор Синоду К. П. Победоносцев, міністр внутрішніх справ Д. А. Толстой, чиновник МВС О. Д. Пазухін обґрунтовували ідею реорганізації або навіть скасування мирової юстиції. Це цілком відповідало поглядам самого царя, який виношував плани нової судової реформи, покликаної покінчити з тим, за виразом Олександра III, «паршивим лібералізмом», що був характерним для реформ «минулого царювання»[528].

Вирішального удару мировій юстиції було завдано урядом у 1889 р. 12 липня Олександр III затвердив Закон про земських дільничних начальників (він складався з чотирьох нормативних актів), а 29 грудня — Правила про провадлсення судових справ, підвідомчих земським начальникам та міським суддям. Скасовувалися або істотно змінювалися найважливіші засади Судової реформи 1864 р. — принципи відокремлення судової влади від влади адміністративної, всестановості суду, виборності судових органів. У більшості губерній мирова юстиція ліквідовувалася. Інститут почесних мирових суддів зберігався.

Замість мирових суддів на Лівобережній Україні за загальноросійським взірцем створювалася нова, складна система судових органів, низовими ланками якої були земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Земським дільничним начальникам передавалися, за невеликим винятком, усі справи, розгляд яких судові статути 1864 р. покладали на мирових суддів у сільській місцевості та повітових містах, що входили до складу земських дільниць.

Іншим органом, до якого перейшли функції скасованого мирового суду, був міський суддя. Посади міських суддів запроваджувалися в губернських та повітових містах, за винятком столиць і ще кількох міст, де була збережена система мирових суддів та їх з’їздів. Міські судді призначалися міністром юстиції з осіб, що відповідали ряду вимог. Зокрема, кандидати мусили мати вищу юридичну освіту або «довести на службі свої знання з судової частини».

Нарешті, третім органом, створеним замість мирових судів, були повітові члени окружного суду. Кожен з них (по одному на повіт) призначався міністром юстиції. їм були підсудні всі цивільні та кримінальні справи, віднесені Судовими статутами 1864 р. до компетенції мирових суддів і не включені до юрисдикції земських начальників і міських суддів, а також всі справи охоронного провадження, підвідомчі мировим суддям. Повітові члени окружного суду могли залучатися для поповнення присутності цього суду за браком його членів.

На Правобережній Україні, як уже зазначалося, судова реформа та контрреформа немовби переплелися між собою. Тому тут закон від 12 липня 1889 р. не призвів до ліквідації мирових судів.

Закони 1889 р. заснували складну систему апеляційних та касаційних інстанцій для місцевих судів. Судові статути у первісній редакції передбачали для мирових суддів одну апеляційну інстанцію — з’їзд мирових суддів і одну касаційну — Сенат. А апеляційною інстанцією для справ, розглянутих земськими начальниками та міськими суддями, став повітовий з’їзд. До складу судового присутствія з’їзду, очолюваного повітовим предводителем дворянства, входили повітовий член окружного суду, почесні мирові судді, міські судді й земські начальники даного повіту. При цьому очевидною є своєрідна подвійна підлеглість міських суддів: апеляційною інстанцією для них, як уже зазначалося, був повітовий з’їзд, поряд із цим про всі неправильні або протизаконні дії міських суддів треба було повідомляти окружний суд, який мав видавати спеціальні накази на їхню адресу. Міські судді зобов’язувалися складати звіти про свою діяльність і надсилати їх в окружний суд через повітового члена окружного суду.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку» автора Колектив авторів на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 7 Судова влада на українських землях Російської імперії“ на сторінці 8. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи