Розділ 7 Судова влада на українських землях Російської імперії

У перші роки правління імператора Олександра І, тобто на початку XIX ст., в Росії було здійснено реформи, спрямовані на інституалізацію центрального регулювання судової влади. Створено Державну раду, запроваджено міністерства, реорганізовано Сенат.

Запровадженню міністерств передував Іменний указ від 8 вересня 1802 р. «Про права і обов’язки Сенату». В указі Сенат визначався як верховне місце імперії, якому підпорядковано всі присутствені місця[427]. У датованому тим самим числом Маніфесті «Про запровадження міністерств» зазначалося, що до прийняття спеціального акта міністр юстиції має діяти на підставі Інструкції Генерал-прокурора»[428], яка була прийнята ще за часів Петра І[429]. Втім, функцій з управління судовим відомством посада Генерал-прокурора не передбачала. 25 липня 1810 р. було оголошено Маніфест «Про розподіл державних справ на особливі управління, з означенням предметів, що до кожного з управлінь належать», а міністру юстиції доручено «влаштування суду цивільного й кримінального». Зрештою, в «Загальному заснуванні міністерств», оголошеному Маніфестом від 25 червня 1811р., визначено: «Все, що належить до влаштування судового порядку, становить предмет Міністерства юстиції»[430].

Політика Олександра І щодо місцевого судового апарату була спрямована на відновлення стану, що передував реформам Павла І. Були відновлені совісні суди, палати суду й розправи знову були розділені на окремі палати кримінального та цивільного судів[431]. Згодом у місті Одесі було запроваджено особливий комерційний суд[432].

27 січня 1812 р. ухвалено пакет документів, що реформували систему військового судочинства, запроваджену ще Військовим статутом Петра І 1716 р. Серед цих документів слід виокремити Статут польового судочинства та Військове кримінальне уложення[433]. Ці акти були цілком запозичені з французького Військово-кримінального закону 21 брюмера V року Республіки (11 листопада 1796 р.), виданого Директорією на вимогу Бонапарта[434]. При Великій діючій армії було створено Польовий аудиторіат у складі одного генерал-лейтенанта та двох генерал-майорів. Аудиторіат мав призначати військові суди, здійснювати за ними нагляд і ревізію їх проваджень. При корпусах та дивізіях створювалися корпусні та дивізійні польові аудиторіати. Полкові військові суди були залишені під ревізією Польового аудиторіату. Підсудними військовим судам у кримінальних справах визнавалися не тільки військові особи, а й цивільне населення, що працювало у військових частинах[435].

Реформи певною мірою стосувалися й української судової системи. До нашого часу дійшов твір невідомого автора «Зауваження до Малоросії належні», написаний орієнтовно 1802 р. Анонімний критик негативно характеризує наслідки відродження Павлом І окремих елементів українського судівництва, дає нищівну оцінку юридичного менталітету українців: «…ніде й ніякий народ до складення ябед і до продовження тяжеб, і часто пустих і безпідставних, настільки не схильний і не жадібний, як народ Малоросійський»[436].

Характеризуючи підкоморські суди, автор «Зауважень» визначає етимологію цього поняття, виводячи назву польської посади підкоморія від німецького слова «Катега», від якого походить назва науки — камералістики. Доводиться польське походження терміна «повіт» і доцільність перейменування українських повітових судів в «уездные суды» та приведення їх діяльності у відповідність до російського законодавства. Так, на думку аноніма, існуюча система виборів до повітових судів за польським правом зовсім не підконтрольна губернській адміністрації. Таким чином, козаки обираються до судів «не на 3 роки, а назавжди». Критикуються необґрунтовано високі судові мита, що стягуються на підставі Литовського статуту[437]. Українська судова система виставляється неадекватною потребам часу. Через реформу гетьмана К. Розумовського було скорочено кількість судів до тієї кількості, що була за польських часів, хоча населення відтоді істотно збільшилось, а юридичний побут ускладнився. Так, після реформи 1760–1763 рр. замість 164 сотенних правлінь, які розглядали кримінальні справи, в Гетьманщині лишилось тільки 10 гродських судів. Павло І повернув ці хиби. Створення одного Генерального суду замість шести палат призвело до того, що його кримінальний департамент днями й ночами розглядав справи, а цивільний департамент накопичив їх тисячі[438].

Уряд у дечому дослухався до цих зауважень. Єдину Малоросійську губернію 1802 р. було розділено на Чернігівську й Полтавську губернії. З. Когут пише, що тоді ж було ліквідовано Генеральний суд[439], що не зовсім точно. Генеральний суд у Чернігові був залишений для Чернігівської губернії, а в Полтаві був створений ще один Генеральний суд[440]. Інші особливості судової системи Правобережжя та Малоросії, запроваджені за часів імператора Павла, існували до поч. 1830-х рр.[441]

Характеризуючи першу пол. XIX ст., треба згадати погляди освіченого бюрократа й реформатора М. М. Сперанського, який кілька десятиліть перебував у мейнстрімі законодавчого процесу. У своїй «Записці про улаштування судових і урядових установ у Росії» 1803 р. він намагався визначити поняття суду, співвідносячи його з поліцією. Суд, розбираючи справу, може як засудити, так і виправдати насильство, а поліція спостерігає, щоб ніде ніякого насильства не було. Таким чином, суд — єдиночасна дія закону, що визначає порядок речей, а поліція — безперервна дія закону, що утримує цей визначений порядок.

Погляди чиновника на суд склалися передусім під впливом праць французьких учених. М. М. Сперанський захоплювався порядками наполеонівської Франції. Крім того, у «Записці» М. М. Сперанський кілька разів цитує трактат британського вченого І. Бентама «Про цивільне й кримінальне законодавство»[442], де в оригінальний спосіб розкривається типологія влади: «Дехто розділяє первісні складові частини на два класи: 1) на владу законодавчу; 2) на владу виконавчу. Дехто долучає до цього ще третю гілку — владу зі стягнення податків, а дехто й четверту — судову». Говорячи про судову владу, автор зазначає: «Серед тих авторів, що розглядали цю владу як відмінну від влади законодавчої, я не знайшов нікого, хто знав би цю відмінність». На його думку, сутність судової влади полягає в тому, що для її реалізації суддею потрібен збіг обставин, чого не треба для легітимації актів законодавця[443].

І. Бентам, усупереч кон’юнктурі свого часу, відстоював переваги одноособового розгляду судових справ. Недоліки колегіальності судового розгляду він убачав у дробленні відповідальності: «Одинокий суддя, не будучи здатним протиставити своїм осудникам силу корпорації, скоро впав би під ударами спільного осуду, якби був настільки божевільним, що наважився б піти наперекір громадській думці»[444]. М. М. Сперанський у своїй «Записці» зміг уловити цю думку: «Ніде упередження не піддане настільки частим спокусам, як у суді; ніде немає стільки способів йому приховатися… ніде немає стільки мотивів посилити відповідальність і увесь тягар спільної думки обтяжити, так би мовити, над єдиним чолом»[445].

Висновок про належність суду до виконавчої влади М. М. Сперанський намагається обґрунтувати цитатою з У. Блекстона: «Влада виконувати закон належить лише королю. В усіх судах король має завжди бути присутнім, але, оскільки забезпечити цього не можливо, він себе репрезентує своїми суддями, влада яких є лише еманацією королівської влади»[446]. Утім, М. М. Сперанський обстоював позицію, що монарх не мусить особисто розглядати судові справи[447]. У своєму пізнішому творі 1809 р. М. М. Сперанський зазначає, що монарх, будучи джерелом усіх трьох влад, не може безпосередньо керувати ними. Для цього вводиться четверте установлення. Імовірно, йдеться про органічні закони або Конституцію[448].

Судову владу «пізній» М. М. Сперанський продовжує розуміти як похідну від виконавчої: «…влада судова… відновлює закон у його силі, тобто приводить його до виконання»[449]. Впродовж свого життя М. М. Сперанський вже не зміг піднестися над таким обмеженим розумінням судової влади. У лекціях з юриспруденції, які він читав цесаревичу Олександру Миколайовичу 1836–1837 рр., уже зовсім не йдеться про окрему судову владу, яка розчиняється в управлінні[450].

Такі погляди на судову владу повною мірою проявилися в процесі кодифікації законодавства Російської імперії в 1820-х рр., де, окрім М. М. Сперанського, провідну роль відіграв його соратник М. Г. Балуг’янський. Зберігся його маловідомий, але унікальний для свого часу проект під назвою «Риси судового устрою»[451], датований 1828 р. У проекті М. Г. Балуг’янський наполягав на повному відокремленні судової влади від урядової та гарантіях невтручання губернської адміністрації в здійснення судочинства, неприпустимості перегляду судових рішень у адміністративному порядку. Виконання судових рішень покладалося не на поліцію, а на судових приставів. Реформування прокуратури передбачало її віднесення виключно до судової системи і позбавлення її функцій загального нагляду. М. Г. Балуг’янського не влаштовувала система формування суддівського корпусу. За проектом, виборні й призначувані судді за невеликими винятками мали обіймати свою посаду довічно. Передбачалися системні зміни судоустрою. Попри залишення елементу становості йшлося, передусім, про вдосконалення механізму перегляду судових рішень. Як зазначає М. М. Коркунов, саме на пропозицію щодо присвоєння Сенату виключно функцій касаційної інстанції Таємний комітет звернув свою основну увагу й зовсім оминув принциповіші питання[452], що підтверджує наш висновок про загальний занепад ідей судової влади в політичній думці Російської імперії.

Разом з тим табу на вживання терміна «судова влада» у законодавстві не було накладено, що убачається зі Зводу законів Російської імперії, упорядкування якого здійснене багато в чому завдяки зусиллям М. Г. Балуг’янського. Засади судової влади закріплено в другому томі Зводу законів. Тут ідеться не про поділ влад, а лише про класифікацію державних органів. Згідно зі ст. 12 за предметами відомства присутствені місця і влади в губерніях поділяються на урядові, казенні, судові й поліцейські. Судові місця поділяються на цивільні й кримінальні, загальні та особливі. До судових місць не зараховували розправи й поліцейські суди, які належали до «місць поліцейських»[453].

Повноваження губернської адміністрації в «колосудовій» царині, що були спершу сформульовані в Установах для управління губерній і згодом розвинуті подальшим законодавством, у Зводі були згруповані під назвою «справ судового управління». Ст. 276 т. II Зводу законів відносила до цих справ затвердження губернатором певних категорій вироків кримінальних палат, повітових та совісних судів, присудів поліції, доповнення слідств у відповідних кримінальних справах, нагляд за їх рухом у судах тощо[454]. Аналогічно ст. 320 закріплювала компетенцію губернського правління у справах судового управління, серед яких фігурували справи про безспірні стягнення; розгляд окремих скарг на суди за повільність та зволікання; питання описів та арешту майна; справи про конкурси та посередницькі комісії; нагляд за органами опіки, тюремною поліцією тощо[455], розгляд спорів про підсудність між судами нижньої ланки[456].

Видання Зводу законів збіглося за часом з остаточною інкорпорацією української судової системи загальноімперською. Іменним указом від 30 жовтня 1831 р. як захід з ліквідації наслідків польського бунту 1830 р. передбачалося приведення судової системи західних губерній до засад, визначених «Установами для управління губерній»[457]. Аналогічний іменний указ стосовно Малоросії було прийнято вже 6 грудня 1831 р. Цей короткий документ мав назву «Про присвоєння присутственим місцям Полтавської та Чернігівської губерній та особам, що в них служать, найменувань, Установами про губернії для місць, рівних [їм], визначених»[458]. Питанню скасування магдебурзького права присвячено Височайше затверджене положення Комітету міністрів від 3 лютого 1831р.[459], де йшлося про те, що магдебурзьке право себе вичерпало і, загалом, вже реально не застосовується в Україні. Судам пропонувалося застосовувати лише Литовський статут та російські закони. Литовський статут лишався чинним до 1842 р.[460]

Слід звернути окрему увагу на особливості насадженого в Україні російського судочинства. В Установах для управління губерній та в інших законодавчих актах кінця XVIII ст. не було врегульовано усіх питань судового процесу, а тому нові суди продовжували слідувати традиціям судочинства доби Московського царства, які знайшли певне закріплення в Соборному уложенні 1649р. Частковий вплив зберігали укази Петра І. Видання Зводу законів 1832 р. надало процесуальному законодавству рис системності, узагальнюючи при цьому попередній правовий досвід.

Судочинство було розділеним на цивільне й кримінальне. В реалізації цього поділу були й недоліки. Якщо в процесі розгляду цивільної справи виявлялося, що мають місце ознаки злочину, то кримінальне провадження за законом можна було розпочати лише після винесення остаточного рішення в цивільній справі, чого часто слід було чекати кілька років. Стосовно деяких категорій справ було проблематичним ініціювання будь-якого провадження. Так, кримінальний суд міг не прийняти до розгляду скаргу щодо підроблення духовного заповіту, оскільки підроблення слід було спершу визначити законним порядком, а цивільний суд при цьому заявляв, що не може розглядати кримінальних справ.

Дореформений кримінальний процес визначався Законами про судочинство у справах про злочини та проступки (2-га книга XV тому Зводу законів)[461]. Слідство згідно із законом відокремлювалося від суду та покладалося на поліцію, яка ще й мала виконувати судові рішення. Разом з тим окремі суди чи просто судді в певних випадках залучалися до провадження слідчих дій, та й сам судовий процес мав здебільшого слідчий характер. Суд мусив оцінити повноту й об’єктивність слідства та у разі необхідності міг доповнити слідство новими матеріалами. Процесу були властиві й елементи змагальності, зокрема існував інститут кримінального позову. У справах про дрібні злочини вироки постановлялися в першій інстанції й могли переглядатися в порядку апеляції, тобто лише за скаргою однієї зі сторін. У решті злочинів суд першої інстанції ухвалював не вирок, а думку (рос. — «мнение»). Після цього справа в обов’язковому порядку направлялася на ревізію до палати кримінального суду, яка була уповноважена ухвалити вирок. Всі вироки палат підлягали затвердженню губернатором. Окремі справи щодо дворян та чиновників підлягали ревізії в Сенаті, частина з них після цього вносилася на розгляд імператора. Окрім загального порядку судочинства, існували особливі порядки, яких законодавством виділялося п’ятнадцять.

Упорядники Зводу законів доклали чимало зусиль, щоб систематизувати дореформене цивільне судочинство. Відповідні закони спершу були вміщені до десятого тому Зводу разом з іншими цивільними законами[462]. У третьому виданні Зводу законів 1857 року в десятому томі було виокремлено частину II (по суті окремий том) під назвою «Закони про судочинство й стягнення цивільні»[463].