Розділ 7 Судова влада на українських землях Російської імперії

Цивільні справи поділялися на безспірні та спірні. До безспірних справ належали справи про стягнення за позиковими листами й договорами, а також справи про шкоду та насильницьке заволодіння майном. Законодавством визнавалася безспірність володіння нерухомим майном (навіть незаконного володіння до виникнення відповідного спору в суді), законно укладеного договору чи законно взятого зобов’язання. Належність безспірних справ до цивільного судочинства є спірною. Йшлося лише про діяльність поліцейських органів, яка мала зводитися до звичайного «прикладання закону». Хоча законодавець, говорячи про підвідомчість безспірних справ, наголошує, що вони можуть бути розпочаті через поліцію або через суд, ніяких особливих судових процедур розгляду безспірних справ тоді не існувало. Вони почали формуватися, але ще не мали належного законодавчого розроблення. Якщо простежити розвиток процесуального права до Судової реформи 1864 р., то видно, що процедури так званого охоронного судочинства за Статутом цивільного судочинства 1864 р., а також створення системи нотаріату значною мірою мали підґрунтям діяльність дореформених судів у так званих справах судового управління. В дореформених Законах про судочинство й стягнення цивільні лише одна примітка до статті згадує цю категорію справ, розуміючи під нею посвідчення судами певних юридичних актів, тобто діяльність, здійснення якої згодом було покладено на нотаріат. Водночас на практиці ширше розумілося коло справ судового управління як таких, у яких безспірні права та законні інтереси приватних осіб потребують додаткового ствердження через їх посвідчення судовою владою[464].

Коли мало місце звернення до суду, то справа автоматично вважалася спірною. Якщо ж справу про незаконне заволодіння розглядала поліція, то вона мала право лише відібрати показання сторін (закон називає їх позивачем і відповідачем), встановити, в чиєму володінні перебувало майно до насильницького захоплення, й поновити цей стан. Поліція не мала права вдаватися в «поширене письмове провадження», досліджувати письмові докази, приводити свідків до присяги тощо, адже це було виключним правом суду. Складно сказати, чи був адміністративний порядок захисту права простішим і швидшим за судовий, адже в поліції тяганина була не меншою, ніж у судах. Крім того, рішення поліції можна було оскаржити до суду, й усе починалося спочатку.

Цивільне судочинство в спірних справах розмежовувалось на вотчинне та позовне[465]. Критерію для такого розмежування в законі не було. Визначалися лише категорії справ кожного виду судочинства. Так, до вотчинних належали спори про майно, а до позовних — спори за невиконаними договорами та зобов’язаннями чи про порушення особистих прав. Законодавець пояснював поділ судочинства намаганням наслідувати Соборне уложення 1649р., хоча в цій пам’ятці такого розмежування процесу насправді не було[466]. М. А. Філіпов у статті 1859 року зазначав, що поділ судочинства на вотчинне та позовне мав виключно історичне значення[467]. К. Д. Кавелін вважав, що відмінність цих форм процесу полягала у відмінності засобів доказування, оскільки у вотчинних справах, на відміну від позовних, не допускалося мотивувати позов показаннями свідків або присягою. Ще здавна в Москві існував Маєтковий приказ, що розглядав справи про права на нерухоме майно, та Судний приказ, де розглядалися спори по зобов’язаннях. Науковець бачив у цьому несвідомий зв’язок старих московських порядків з римським правом, яке розмежовувало особисті та речові цивільні позови. Оскільки право на нерухоме майно мало підтверджуватись кріпосним актом, то для проваджень у Маєтковому приказі характерною була здебільшого інквізиційна форма судочинства. Натомість у Судному приказі через більшу різноманітність допустимих засобів доказування процес був переважно обвинувально-змагальним. Саме ці моменти й могли слугувати концептуальною основою для розмежування судочинства[468]. Як і в кримінальному процесі, позовні та вотчинні справи могли бути слідчими або апеляційними, залежно від порядку їх оскарження.

Окрім позовного та вотчинного судочинства, мав свої особливості так званий суд по формі, який був запроваджений ще Указом Петра І «Про форму суду» 1723 р. Звід законів допускав розгляд справи судом по формі, якщо з позовом про це звертався позивач, а також у разі надання стороні процесу такого права ухвалою суду чи велінням імператора. Суд по формі мав риси змагального процесу, відрізняючись особливим порядком доказування права на предмет позову. Так, подання доказів вимагалося в процесі судового розгляду, а не при пред’явленні позову. М. А. Філіпов 1859 р. зазначав, що якби законодавець замість позовного та вотчинного судочинства розвинув суд по формі, то Росія вже давно мала би відкрите словесне судочинство[469].

Певною самостійністю характеризувалося так зване окреме (рос. — «частное») судочинство. Йшлося про різні провадження щодо вирішення супутніх питань у межах тяжби, а також виконання судового рішення, оскарження повільності судочинства чи певних ухвал судів, які не стосувалися суті тяжби. Рішення в окремих провадженнях оформлювалися окремими ухвалами.

Популярне в досліджуваний період розмежування всього цивільного судочинства на примирне й примусове було дещо непослідовним. У самому законі говорилося, що мировий розгляд міг проводитися як за згодою сторін, так і незалежно від їх волі, з огляду на вимоги закону. Водночас сторони позовного чи тяжебного, тобто примусового, судочинства часто могли передати справу до медіаторського суду. Існувало три різновиди мирового процесу: 1) добровільний мировий процес без формального запису; 2) мировий процес особливий, тобто обов’язковий за законом, і 3) мировий процес із формальним записом, а саме — третейський суд (добровільний чи узаконений).

Примирний розгляд був важливою складовою діяльності словесних та совісних судів. В. С. Шандра зазначає, що совісні суди на території України прижилися набагато краще, ніж загалом у імперії, оскільки вони спиралися на багаті традиції, сформовані їхніми історичними попередниками — компромісарськими, полюбовними та третейськими судами[470].

7.2. Судова реформа 1864 року

У середині XIX ст. в умовах кризи всієї феодально-кріпосницької системи назріла необхідність докорінних змін російського судівництва. Окрім загальновідомих соціально-економічних і політичних причин та передумов «великих буржуазних реформ» у Росії, потребу в судовій реформі зумовлювали й деякі суто юридичні чинники.

Так, дореформений суд ґрунтувався на застарілому законодавстві Петра І і Катерини II, а окремі відносини регулювалися нормами Соборного уложення 1649 р. Характерними ознаками судівництва були змішаність судової та адміністративної влади, множинність і становість судових органів, складність і заплутаність процесуальних вимог. Як зазначав один з видатних діячів Судової реформи С. І. Зарудний, Росія була класичною країною нескінченної тяганини в судах і управлінні[471]. На цьому тлі буйним цвітом розквітло хабарництво.

У дореформеному суді панувала інквізиційна (розшукова) форма судочинства. Процес відбувався в глибокій таємниці. Справи вирішувалися не на основі безпосереднього сприйняття судом доказів, а спираючись на письмові матеріали, одержані під час слідства. Закон встановлював формальну оцінку доказів, заздалегідь визначаючи ступінь їхньої достовірності та можливість спростування підсудним. Визнання власної провини вважалося найкращим доказом[472].

Вступаючи на престол, Олександр II у Маніфесті від 19 березня 1856р., окрім усього іншого, задекларував: «…хай правда й милість царствують у судах». Утім, точкою відліку Судової реформи прийнято вважати 1857 р., коли в Державну раду було внесено проект реорганізації цивільного судочинства, розроблений за вказівкою імператора у II відділенні його власної канцелярії[473]. Проект викликав неоднозначну реакцію в урядових колах і призвів до розколу вищого чиновництва на консерваторів, які намагалися знайти нові рішення на основі вітчизняного досвіду, обмежуючись лише деякими змінами, та лібералів, які виступали за істотну перебудову судівництва за західним зразком. Зрештою, перемогли ліберали, і доволі поміркований проект Статуту цивільного судочинства було відхилено.

Водночас у вересні 1858 р. головноуправитель II відділення імператорської канцелярії Д. М. Блудов подав проект «Про заснування присяжних стряпчих», тобто запровадження адвокатури. Він же в листопаді 1858 р. спрямував у Державну раду проект Положення про судоустрій, у якому містилися певні свіжі ідеї щодо введення мирових суддів. А в грудні 1858 р. Д. М. Блудов вніс до Державної ради проект Статуту про злочини та проступки (аналог сучасного кримінально-процесуального кодексу). Усі ці проекти зазнали критики з боку як консерваторів, так і лібералів, а тому не були реалізовані. Натомість у травні 1860 р. Державна рада прийняла, а імператор затвердив Закон про судових слідчих, розроблений статс-секретарем Державної ради С. І. Зарудним.

У жовтні 1861 р. на підставі чергових пропозицій Д. М. Блудова Олександр II створив при Державній канцелярії (діловодному підрозділі Державної ради) комісію з підготовки проекту перетворення судової частини в Росії, до складу якої увійшли П. Н. Даневський, С. І. Зарудний, О. М. Плавський, К. П. Победоносцев, М. І. Стояновський, С. П. Шубін та інші відомі тогочасні юристи. Наприкінці 1861 р. головою комісії замість 77-річного Д. М. Блудова став 73-річний князь П. П. Гагарін[474].

Передусім новий голова санкціонував свободу дій членів комісії, зокрема вільне використання європейської науки і практики. Комісія повною мірою використала цю можливість, водночас намагаючись не відриватися від російської дійсності й традицій. Наслідком її роботи стали «Основні положення перетворення судової частини в Росії», які були схвалені об’єднаними департаментами законів і цивільних справ Державної ради, а згодом і загальними зборами Державної ради. У вересні 1862 р. «Основні положення» були затверджені імператором і опубліковані.

При Державній канцелярії була створена особлива комісія під головуванням державного секретаря В. П. Буткова, яка на підставі згаданих концептуальних положень мала розробити тексти статутів про судоустрій і судочинство[475]. До її складу увійшли 30 осіб, зокрема М. А. Буцьковський, С. І. Зарудний, М. В. Калачов, К. П. Победоносцев, Д. О. Ровинський. Протягом 11 місяців 1863 р. були підготовлені проекти Заснування судових установлень, Статуту цивільного судочинства, Статуту кримінального судочинства та Статуту про покарання, які накладаються мировими суддями (далі — Судові статути). Ці проекти статутів були попередньо розглянуті в II відділенні імператорської канцелярії та міністром юстиції Д. М. Замятіним, а згодом пройшли ретельне обговорення у Державній раді. 20 листопада 1864 р. Судові статути були затверджені імператором і набули силу закону.

Затверджуючи акти реформи, Олександр II писав в Указі Урядуючому сенату: «Розглянувши ці проекти, ми знаходимо, що вони цілком відповідають бажанню нашому відродити судову владу, дати їй належну самостійність і загалом затвердити в народі нашому ту повагу до закону, без якої неможливий суспільний добробут і яка має бути постійним керівником дій всіх і кожного від вищого до нижчого»[476].

Наслідком реформи став новий судоустрій, який творчо адаптував досягнення юриспруденції й судової практики західноєвропейських країн, головним чином Франції та Великобританії[477]. Так, дотримуючись традицій англійського права, російська юстиція поділялася тепер на мирову й загальну, кожна при цьому мала особливу організацію та незалежну сферу дії. З французького права укладачі статутів узяли ідею єдиної і для мирових, і для загальних судів касаційної інстанції[478].

Був уведений принцип незалежності суддів. Судова влада відокремлювалася від законодавчої, виконавчої, адміністративної. Зазначалося, що в судовому процесі «влада звинувачувальна відділяється від судової». Реформа встановила єдину підсудність новому суду всіх станів у кримінальних та цивільних справах. Проголошувалася рівність усіх перед законом. Реформа встановлювала й нові принципи процесу: гласність, змагальність, усність. Зміни в процесуальному праві та судоустрої вимагали заснування, по суті, нового для Росії інституту — адвокатури.

Судовій реформі 1864 р. присвячено багато наукових публікацій. Це монографії та розвідки дореволюційних правознавців (М. А. Буцьковського, Є. В. Васьковського, І. В. Гессена, О. А. Головачова, Г. А. Джаншиєва, А. Ф. Коні, О. С. Ликошина, О. Ф. Поворінського, М. М. Полянського, М. С. Таганцева, М. А. Філіпова, І. Я. Фойницького), радянських вчених (Б. В. Віленського, Т. У. Воробєйкової, А. Б. Дубровіної, М. Г. Коротких, В. М. Куріцина, М. О. Чельцова-Бебутова, Н. В. Черкасової, В. А. Шувалової, П. Ф. Щербини), сучасних російських (В. В. Захарова, Н. М. Єфремової, І. А. Ісаєва, С. М. Казанцева, М. В. Немитіної, І. Г. Шаркова) та українських (М. М. Михеєнка, Р. В. Савуляка, О. Д. Святоцького, В. М. Тернавської, Д. А. Шигаля, В. А. Чеховича) авторів. Через обмеженість обсягу цього дослідження ми не можемо навести не те що авторів докладний аналіз, а й навіть перелік праць згаданих авторів, відсилаючи читачів до відповідних спеціальних історіографічних оглядів[479].