Розділ 7 Судова влада на українських землях Російської імперії

Справи, котрі передавалися на розгляд військових судів на підставі «виключних» положень, не завжди були справами про державні злочини у власному розумінні. Але у переважній більшості випадків це були справи, що мали політичне або громадське забарвлення[562]. Кількість справ, які передавалися до органів військової юстиції, була найбільшою на околицях європейської Росії.

Єдине, що дещо стримувало в цей період масштаби передачі справ про цивільних осіб у військово-окружні суди, — це обмежене число суддів, здатних розглядати такі справи хоч би поверхово, почасти з уже заздалегідь готовим рішенням.

Справ було так багато, що голови військово-окружних судів влаштовували в місцях діяльності тимчасових військових судів паралельні засідання. Такі засідання було, зокрема, відкрито в листопаді 1907 р. у Катеринославі і Єлисаветграді[563] (а інколи в Катеринославі працювали і три військових суди одночасно[564].

А начальство настійливо вимагало прискорити розгляд справ. У відповідь на одну з таких вимог у липні 1908 р. голова Одеського військово-окружного суду генерал-лейтенант А. Н. Ніщенков пояснював повільність у діяльності суду «значним і безперервним надходженням справ з Катеринославського і Севастопольського районів, так що на час закриття тимчасових військових судів у Катеринославі і Севастополі… уже накопичується значна кількість нових справ, які доводиться переносити на наступну сесію суду». Тому генерал пропонував заснувати в зазначених містах тимчасові відділення військового суду, «з тим, щоб головуючі в цих пунктах військові судді змінювалися кожні три місяці». У зв’язку з цим Ніщенков просив посилити склад військово-окружного суду[565].

Вироки військових судів характеризувалися винятковою суворістю, а часто — і відвертою жорстокістю. За 168 справами стосовно цивільних осіб, переданими в 1906–1907 рр. генерал-губернатором В. О. Сухомлиновим до Київського військово-окружного суду, 157 осіб було засуджено до смертної кари і 146 — до каторги[566]. Військово-окружні суди держави в 1908–1909 рр. засудили до смерті 3426 осіб[567]. Близько 40 % загальної кількості цивільних осіб, які пройшли через військово-окружні суди за період з червня 1907 р. до липня 1914 р., було засуджено до найсуворіших видів покарання — смертної кари і каторжних робіт[568].

Офіційних даних про число засуджених військово-польовими судами в 1906–1907 рр. немає. За неповними даними, за 8 місяців існування ці суди засудили до смертної кари 1102 особи, до інших покарань — 145[569]. Нерідко осіб піддавали тортурам, щоб отримати потрібні свідчення і зробити злочин «очевидним»[570].

Політика стосовно військових судів мала найсерйозніші наслідки для всього особового складу відомства: багато хто з кращих суддів, не бажаючи бути іграшкою в руках властей і не чекаючи офіційної пропозиції про звільнення, йшли самі. Від 1905 р. і до березня 1907 р. з військово-судового відомства звільнилося 155 осіб, або майже 30 % всього складу. Заповнити вакансії виявилось нелегко, адже в деяких офіцерів, які закінчували Військово-юридичну академію, з’явилось прагнення уникнути служби, до якої вони себе готували (наприклад, у 1905 р. понад 41 % випускників ухилилися від військово-судової діяльності). Найбільший відсоток припадав на Одеський військовий округ: за три роки звідси вибуло чинів військово-судового відомства понад 60 %. Така цифра є закономірною, оскільки військами округу командував у цей час відомий реакціонер барон О. В. Каульбарс, який проводив щодо судів дуже жорстку лінію, незмінно вимагаючи винесення максимальної кількості смертних вироків. Залишалися служити в військових судах здебільшого люди безпринципні, ні до чого іншого не придатні, жорстокі, бездумні виконавці[571].

Таким чином, судівництво на українських землях Російської імперії пройшло тривалий шлях еволюції. Станові феодальні суди з їхніми формалізмом і тяганиною, необхідність реформування яких постійно зазначали прогресивні вітчизняні діячі того часу, зрештою поступилися місцем новим судам, запровадженим на підставі Судових статутів 1864 р. Утім, прогресивні нововведення (відділення суду від адміністрації, виборні мирові суди, розгляд справ за участю присяжних засідателів, заснування адвокатури, гласність судового розгляду, вільне оцінюваня доказів тощо) втілювалися в життя неквапливо і непослідовно, зі збереженням рудиментів минулого і створенням численних винятків із загального порядку. Особливо мляво запроваджувалася реформа на Правобережній Україні, збігаючись у часі у своїй активній фазі з початком реалізації альтернативного курсу на контрреформи. Від 1881 р. в умовах російського неоабсолютизму судова влада дедалі більше ставала однією з провідних ланок карально-репресивного апарату російського самодержавства. Втім ні посилення охоронних тенденцій в місцевих і загальних судах, ні подальша «скорострільна юстиція» не убезпечили монархію від кризи, а згодом і цілковитого краху.