Розділ 7 Судова влада на українських землях Російської імперії

Установами було передбачено створення нової системи судових органів. Дві ланки цієї системи були побудовані за становим принципом. Для дворян створювались повітові та верхні земські суди, для міщан і купців — міські й губернські магістрати, для селян — нижні та верхні розправи. Перша інстанція перебувала в повітовому, а друга — в губернському місті. Крім того, в кожному губернському місті створювалися палата цивільного суду й палата кримінального суду як ревізійні інстанції. Скупчення такої кількості судових органів на губернському рівні пов’язане з тим, що попередньо планувався трирівневий адміністративно-територіальний устрій, від чого в підсумку відмовились, утім, залишили трирівневу судову систему. В листі Вольтеру Катерина II наполягала на оптимальності саме такої кількості інстанцій[392].

За логікою реформи передбачалася наявність урядових і станових судів як двох самостійних носіїв судової влади[393]. Станові суди, крім голів верхніх судів, були виборними. Водночас усі члени судових палат призначалися з центру. Урядовий характер палат додатково акцентується їх визначенням як департаментів Юстицколегії, яку, таким чином, переміщено до губерній[394].

Видатний криміналіст та історик права О. Ф. Кістяківський вважав, що становий принцип побудови судоустрою в Установах засновано на ідеї про «суд рівних», яка була запозичена в Ч. Бекарія. Г. М. Барац критикував цю позицію, зазначаючи, що «повітові суди, магістрати та розправи складали просто знімок зі шведських судів: герадського, лагманського, кемнерського і ратгаузького»[395]. Ця теза до певної міри є слушною. Російські назви державних органів в Установах часто є калькованими зі шведських або німецьких відповідників. Намісник (Landshofding або Konungens Befallningshafwande)[396], губернське правління (Guvemors-embete), повітовий суд (Harads-ratt) та управа благочинія, або поліцейська управа (Poliskammare), яка очолювалась, як і у Швеції, поліцмейстером, підтверджують факт запозичень[397].

Шведський ратгаузький суд (Radstufvu-Ratt), який складався з бургомістра та ратманів, за статусом відповідає російському міському магістрату. Так само й королівський гофґеріхт (Hoff-Ratt) за своїм складом (голова, радники та асесори) і статусом (не лише судові, а й наглядові функції) нагадував російські судові палати, хоча надвірний суд (точніший переклад шведського терміна) теж існував у тогочасній Росії. Подібність спостерігається й стосовно трирічного періоду служби окремих посадовців цих судових органів.

Були й суттєві відмінності. Шведська судова система формально ґрунтувалася не на засадах становості, а на розподілі судів на органи земського та міського права. На рівні повіту існували герадський і лагманський суди, а на рівні міста — кемнерський і ратгаузький. Якщо в міському чи повітовому суді розглядалася справа про нерухоме майно дворянина, то вона передавалася одразу до гофґеріхту. В Росії дещо перекроїли цю систему, абсолютизували значення станового критерію, хоча залишки поділу на міське та земське право цілком простежуються в назвах органів за Установами.

Е. М. Берендтс указував на притаманний шведському праву зв’язок суду й адміністрації, наголошуючи на тому, що це ні в якому разі не є свідченням відсталості й політичної несвободи[398]. Разом з тим показовим є те, що положення Установ, які обмежували втручання губернської адміністрації в діяльність суду («намісник… без суду нехай нікого не покарає…», «намісник не є суддя…» тощо), пов’язуються саме з перекладом шведських положень про Ландсгевдинґа[399]. Утім, за намісником були закріплені й деякі квазісудові повноваження. Йшлося не лише про виконання окремих судових рішень, а й про спрощений розгляд скарг у деяких безспірних справах. У разі виявлення спірного характеру справи губернське правління мало передати її до суду[400].

Система перегляду рішень допускала як апеляцію, так і ревізію. При апеляції провадження порушувалось за скаргою сторони, а в разі ревізії справи автоматично відправлялися на перевірку до палати. Так, фактично всі вироки у кримінальних справах підлягали ревізії, а більшість з них набували законної сили після затвердження палатою кримінального суду.

Ухил у бік ревізійного порядку перегляду зумовив перетворення судової системи на стійку адміністративну вертикаль. Цим нівелювався задекларований станово-урядовий дуалізм судової системи. Кожна з інстанцій не була самодостатньою, а уряд у процесі подальших спроб зміцнити єкатерининський судоустрій, не довіряючи при цьому нижчим судам, шукав шляхів для забезпечення того, щоб якомога більша кількість справ доходила до центру.

Окрім розглянутої триланкової системи судів, Установами передбачалося запровадження низки органів, які мали змішаний статус. До таких органів слід віднести нижній земський суд, дворянську опіку та міський сирітський суд. Ці органи насправді судами не були. Нижній земський суд — це фактично земська поліція, якою Катерина II, за висловом О. Д. Градовського, озброїла повітові дворянські громади[401]. Міські сирітські суди та дворянські опіки були становими опікунськими органами при нижніх судах, але їх рішення переглядалися відразу у верхніх судах, що вказувало на належність органів опіки до судової системи.

Неможливо оминути увагою експеримент із запровадження в Росії совісних судів. Цим органам присвячено XXVI главу Установ. У літературі висловлювались припущення, що автором цієї глави був С. Ю. Десницький. Ми, принаймні, бачимо вплив на цю главу його ідей, висловлених у раніше розглянутому «Поданні». Крім того, саме тут очевидним є вплив праць У. Блекстона. Зразком для совісного суду слугував англійський суд лорда-канцлера, відомий як «суд справедливості», а також українські третейські суди, статус яких був визначений «Правами, за якими судиться малоросійський народ». Натомість компетенція совісного суду була, передусім, зорієнтована на розгляд кримінальних справ (стосовно неповнолітніх, чаклунства, оскарження незаконного арешту за нетяжкі злочини). У цьому Г. М. Барац бачив помилку. Зрозуміло, що розгляд справ на підставі засад boni et aequi, з певним відхиленням від формальних приписів закону, в кримінальних справах є неприпустимим. Однак Катерині II дуже хотілося запровадити в Росії щось подібне до англійського акта Habeas corpus, який, утім, до права справедливості особливого стосунку не мав[402]. Ряд учених, зокрема В. С. Шандра, позитивно оцінюють запровадження совісного правосуддя в Росії[403].

Установи для управління губерній надають створеній ще Петром І прокуратурі стрункої організаційної системи. На губернському рівні створювались колегії з губернського прокурора й двох стряпчих. Аналогічні колегії діяли при всіх верхніх станових судах. На рівні повітів діяли повітові стряпчі. Прокуратура забезпечувала загальний та судовий нагляд за додержанням законів[404]. Стряпчі мали особливе право пред’явлення позовів стосовно питань ввіреної їм сфери. Як позивачі стряпчі виступали самостійно. В решті питань вони були лише помічниками прокурора[405]. Справедливий погляд на прокуратуру як невід’ємну частину судової влади зберігся й після реформи 1864 р.

Установи для управління губерній не відразу були запроваджені на території України. Як зазначає В. О. Григор’єв, положення про незастосування Установ у Малоросії було відображено в супровідному листі Катерини II, разом з яким вона передала Установи Сенату[406]. Під поняттям «Малоросія» в ті часи передусім розумілися землі колишньої Гетьманщини. Водночас Слобідсько-Українська губернія також перебувала під управлінням малоросійського генерал-губернатора П. О. Румянцева[407]. Під його владою опинився й Київ, згідно з імператорським указом від 20 жовтня 1775 р. «Про приєднання Києва до Малоросії»[408]. Малоросія ще певний час зберігала полковий устрій, продовжували також функціонувати статутові суди. На Слобожанщині полковий устрій було скасовано раніше, і там існувала дещо спрощена система: у провінціях урядували й чинили суд воєводи, а в комісарствах — комісари[409].

У 1780-х рр. імперська влада розпочинає поширення на територію України намісницького ладу. Першим тут було засновано 1780 р. Харківське намісництво[410]. Невдовзі, 16 вересня 1781 р., трьома іменними указами були створені Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва[411]. О. І. Рігельман, описуючи обряд відкриття малоросійських намісництв, зазначає, що нові суди мали судити «лише за попередніми малоросійськими й магдебурзькими та саксонськими правами, що загалом називаються Статутом, до складання нового Уложення…»[412].

Кадровий склад судових органів в Україні мав свою специфіку. Тут майже не було дворянства, належні до якого особи мали обиратися в повітові суди та верхні земські суди. Бракувало грамотних міщан і купців. Відповідну роль взяли на себе козаки з числа колишніх урядників Гетьманщини[413].

Південні українські землі повільніше освоювалися імперськими бюрократичними інститутами. Катеринославське намісництво було відкрито 30 березня 1783 р., а указ про створення Таврійської області було підписано 2 лютого 1784 р. Тут місцеві суди довелося створювати впродовж кількох років, проте вже наприкінці 1780-х рр. судова система цих країв відповідала загальноімперським формам. Покатоличеній вірменській громаді Криму, яка була переселена до Новоросії 1778 р., в 1780 р. було дозволено формування власного суду в Новомосковську Катерининської провінції Новоросійської губернії. Цей суд дістав назву «Новомосковський римського закону суд». Після повернення 1787 р. вірмен до Криму цей суд був перенесений до міста Карасубазар Таврійської області, де він, розпочавши діяльність у 1790 р., під назвою Карасубазарського суду римсько-католицького закону діяв до Судової реформи 1864 р.[414]

На українських землях, які відійшли до Росії у зв’язку з поділом Польщі, повноцінний намісницький лад запровадити не встигли. Згідно з Іменним указом від 27 січня 1795 р. було створено Вознесенське намісництво, куди відійшло три повіти Катеринославського намісництва, частина колишніх польських та турецьких земель[415]. За іменним указом від 5 липня 1795 р. щодо створення Волинського й Подільського намісництв та їх Височайше затвердженими штатами слідував Іменний указ генерал-губернатору Т. І. Тутомліну, який передбачав деякі застереження й крайові особливості. Крім того, констатувалося, що повітові містечка в більшості ще не готові до облаштування в них російських присутственних місць[416]. Із загального штату Російської імперії станом на 1796 р. виявляється, що в Подільському намісництві на місцях продовжували існувати польські суди, а Волинське намісництво ще навіть не відкрили[417]. Згодом смерть Катерини II завадила цьому.

Імператор Павло І суттєвим чином змінив систему судових органів на українських землях. У загальноімперському масштабі його реформи були спрямовані на скорочення бюрократичного апарату, централізацію влади, встановлення адміністративного контролю за судами, а іноді й приєднання суду до адміністрації. Політика щодо окраїн і, зокрема, України стала дещо ліберальнішою[418]. Важливим був Іменний указ від 30 листопада 1796 р. «Про відновлення в Малоросії правління та судочинства за тамтешніми правами й попередніми обрядами»[419], що поширювався на територію колишньої Гетьманщини. У Чернігові створювався Генеральний суд, а на місцях відновлювалася система статутових судів: підкоморських і повітових земських. Судочинство слід було здійснювати «за точною силою прав малоросійських». Були ліквідовані губернські магістрати, а також розправи[420]. Скасування верхніх станових судів як зайвої ланки, а також розправ та совісних судів згодом відбулося в усій імперії, на підставі штатів губерній[421]. Палати кримінального й цивільного суду в кожній губернії були об’єднані в одну Палату суду й розправи. Як зазначає Н. М. Єфремова, в цій назві слово «суд» означало цивільний суд, для якого був характерний змагальний процес, а «розправа» — кримінальний суд[422].

Відновлення польських судів на Правобережжі було здійснене згідно з Височайше затвердженими штатами[423]. Як наслідок, судова система Правобережжя стала дуже подібною до малоросійської.

Повернення в Україні старих судів у контексті загальнодержавної політики тодішнього уряду не було винятком. Подібні за формою та змістом укази приймалися стосовно Прибалтійських земель[424], а також Виборзької губернії[425]. На всіх цих територіях скасування намісницького ладу фактично означало відмову від застосування Установ для управління губерній, а також ліквідацію російських органів.

Одесі Іменним указом від 20 травня 1797 р. було пожалувано самоврядування відповідно до права Риги й Ревеля. Відповідний магістрат було відкрито 23 вересня того ж року. Цей особливий статус не виправдав себе в очах центральної влади й був скасований Іменним указом від 9 квітня 1801 р.[426]