Розділ 7 Судова влада на українських землях Російської імперії

Касаційною інстанцією для земських начальників і міських суддів установлювалося губернське присутствіє під головуванням губернатора, в якому засідали губернський предводитель дворянства, віце-губернатор, прокурор окружного суду або його товариш і два неодмінні члени. Крім того, для участі в розгляді судових справ, що надходили із повітових з’їздів, запрошувався голова або член окружного суду.

Що стосується повітових членів окружних судів, то апеляційною інстанцією для них був окружний суд, а касаційною — відповідний департамент Сенату.

Торкнулася судова контрреформа 80-х років і суду присяжних. Закон 12 червня 1884 р. допустив чиновників поліції до формування складу присяжних засідателів. Збільшувалося число присяжних у столицях і зменшувалося в провінції. Закон 28 квітня 1887 р. удвічі підвищив майновий ценз присяжним засідателям, надав губернаторам право виключати будь-кого зі списків без пояснення причин. За свідченням преси, «суд присяжних в перше 25-річчя свого існування в Росії зазнав на собі незмірно більше нападок, ніж усі інші інститути, впроваджені в життя статутами імператора Олександра II»[529].

Адміністративно-судова реформа 1889 р. установила нові принципи організації та діяльності волосних селянських судів. Якщо за положенням від 19 лютого 1861 р. волосний суд, який обирався волосним сходом у складі 4-12 чергових суддів, був самостійним щодо представників адміністрації, то закон від 12 липня 1889 р. повністю підпорядкував його земському начальнику. Волосний суд тепер складався з чотирьох суддів, один з яких постановою повітового з’їзду за поданням земського начальника призначався головою. Земські начальники дістали право затверджувати волосних суддів із числа кандидатів, обраних сільськими громадами. Рішення волосного суду могло бути оскаржене земському начальнику.

Отже, внаслідок нововведень 80-х років було повністю скасовано виборний порядок утворення суду. Введення нової системи місцевих судів означало повернення до множинності судових органів, яка існувала в дореформеній Росії. Суть цього кроку ж серйозного відходу від реформи 1864 р. була зрозумілою багатьом сучасникам, один з яких, ліберально налаштований юрист, писав: «Земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду, повітовий з’їзд, мировий з’їзд, окружний суд, судова палата, губернське присутствіє, Правлячий Сенат! Навряд чи така безліч правлячих інстанцій, не пов’язаних поміж собою загальною ідеєю і не злитих в одне гармонійне ціле, може задовольняти вимоги твердої та близької до народу урядової влади».

Цілком очевидною є також відмова від такого найважливішого принципу судової реформи 1864 р., як незалежність суду. Земські начальники були органом, що поєднував у одній особі судові й адміністративні функції щодо селян. Законодавство 1889 р. закріплювало посилений вплив адміністрації на результати розгляду судових справ повітовим з’їздом і губернським присутствієм (це прямо випливало з персонального складу цих органів). У 80-х роках зріс адміністративний вплив і на суд присяжних. Судові діячі усвідомлювали негативні наслідки такого становища. Так, прокурор Київської судової палати, аналізуючи практику розгляду судових справ у інстанційному порядку в повітових з’їздах і губернських присутствіях, скаржився міністру юстиції на деякі «незручності загального характеру»: «1)…значне переважання в складі присутствій чинів адміністративних…; 2) труднощі і в деяких випадках неможливість роз’яснення… адміністративним чинам змісту і значення постанов закону і судочинних правил; 3) необхідність, в яку поставлені судові чини в деяких випадках йти на поступки перед своїм сумлінням, щоб уникнути шкідливих для справи наслідків, щоб заспокоїти дріб’язкове самолюбство і не протиставляти себе більшості членів присутствія». Він просив міністра юстиції захистити чинів судового відомства від «заходів» місцевих адміністративних властей.

Загалом можна погодитися з позицією української дослідниці А. В. Ващенко, яка розглядає Закон 1889 р. як «певний компроміс між прибічниками відновлення станових принципів у системі управління і посилення ролі дворянства в ній та прихильниками подальшого реформування системи управління в напрямку її централізації та структурного упорядкування»[530].

Як уже зазначалося, законодавство зосередило в руках земських начальників широкі адміністративні та судові повноваження. Зважаючи на поліфункціональність цього інституту, намагатися дати однозначну оцінку діяльності земських начальників проблематично та недоречно[531]. Адміністративна діяльність земських начальників як інституту з потужним управлінським потенціалом була здебільшого досить ефективною. Водночас функціонування інституту як органу відправлення правосуддя загалом не виправдало себе, про що свідчать матеріали не тільки українських, а й багатьох великоруських губерній. Дослідники зазначають, що відсутність достатніх знань з юриспруденції в багатьох начальників спричиняла помилки під час вирішення цивільних і кримінальних справ. Земські начальники не набули широкого визнання також у царині контролю за діяльністю волосних судів. Це підтверджують дані новітнього дослідження з історії волосних судів, де наголошено, що передбачений Положенням про земських дільничних начальників ревізійний порядок нагляду за волосними судами «при значному числі волосних судів у межах дільниці, великій кількості розглянутих ними справ і можливості лише повернути справу на новий розгляд та не завжди сумлінному ставленні до цього обов’язку земських начальників також виявився неефективним і не сприяв суттєвому покращенню роботи волосних судів»[532]. Усе це зрештою зумовило позбавлення земських начальників судових повноважень згідно із Законом від 15 червня 1912 р.

Що стосується системи загальних судів, то її протягом 70-90-х рр. XIX ст. постійно критикували російські урядовці[533]. Зрештою істотні зміни відбулися в юрисдикції окремих ланок цієї системи, серйозних обмежень зазнали закладені в основу Судових статутів принципи судоустрою та судочинства. Найчіткіше реакція у сфері суду виявилась в установленні особливого порядку розгляду справ про державні злочини. Ця лінія була продовжена урядом і на початку XX ст.

За законом від 4 червня 1904 р. усувалась можливість розв’язання справ про державні злочини в адміністративному порядку[534]. У судових палатах було встановлено спрощений порядок розгляду таких справ. Вони могли розглядатися в судах без проведення попереднього слідства. Було достатньо лише обвинувачення прокурора, що базувалося на жандармському чи поліцейському дізнанні. Припинення дізнання чи спрямування його для подальшого провадження справи було надано губернським нарадам, що створювались під особистим головуванням губернатора (до їхнього складу входили також прокурор окружного суду та начальник губернського жандармського управління). Інакше кажучи, вирішення питання про те, чи достатньо зібраних доказів для віддання до суду особи, підозрюваної у державному злочині, залежало фактично від адміністративно-поліцейських посадовців, позаяк єдиним представником судового відомства в губернській нараді був прокурор. Заміняючи попереднє слідство, жандармське дізнання тим самим звільняло все розслідування в справах про державні злочини від судового контролю. Це був серйозний крок на шляху перетворення суду в придаток жандармсько-поліцейського апарату.

Подальші спрощення в порядку провадження справ про державні злочини в судових палатах вносились законом від 18 березня 1906 р., згідно з яким було вкрай обмежено гласність і строки розгляду справ, скасовано вимоги щодо викладення показань свідків у протоколах та мотивування вироку. Судова процедура дедалі більше ставала ширмою, яка прикривала розправу властей над противниками царату. Цей закон передбачав також особливий порядок розгляду тих кримінальних справ, які підлягали раніше юрисдикції окружних судів (без участі присяжних), мирових суддів та земських начальників. Усі ці справи, а також справи про злочини проти порядку управління, передавалися на розгляд окружних судів з участю станових представників. До складу суду, крім трьох коронних суддів, входили повітовий предводитель дворянства, місцевий міський голова, староста й один з волосних старшин.

У період першої російської революції та в подальші роки Міністерство юстиції видало багато секретних циркулярів, спрямованих на активізацію боротьби судів з революційним рухом. Слід згадати, зокрема, циркуляр від 18 серпня 1905 р. «Про покладення провадження попередніх слідств у справах про державні злочини на дільничних судових слідчих та мирових суддів, які їх заміняють, у порядку ст. 1035 і 1036 Статуту кримінального судочинства», що вказував на бажаність попереднього слідства, особливо у справах про масові злочини, а саме — в справах про політичні демонстрації, про участь у антиурядових товариствах, про усну антиурядову пропаганду.

У 1900-ті роки самодержавство постійно зміцнювало судові органи. Якщо в 1895 р. штат судових палат і окружних судів європейської Росії складався з 2593 осіб., то в 1903 р. він уже мав 3159 осіб[535]. Наприкінці 1905 р. відбулося нове значне збільшення штатів цих самих судових органів. Зростали й видатки скарбниці на утримання судових чиновників. Так, з 1 листопада 1908 р. на зазначені цілі було додатково видано з бюджету 821 721 крб.[536]

З давніх часів мислителі виявили закономірність, що «Вільні суди і невільна держава несумісні»[537]. Історія російських судів кінця XIX — початку XX ст. — переконливе підтвердження справедливості цієї думки. Самою своєю природою самодержавство заперечувало будь-який хоч почасти незалежний інститут як такий, що суперечить ідеї необмеженої влади царя (а такою ця влада фактично залишалася й після 1905 р.). Саме тому політика царату в сфері юстиції у розглядуваний період була спрямована на повне підпорядкування собі судового апарату як у центрі, так і на місцях, на перетворення судової репресії у зручний і безвідмовний засіб розправи з політичними противниками. Форми і методи здійснення цієї політики були різноманітними: це й обмеження в законодавчому порядку буржуазно-демократичних принципів судівництва, і розширення юрисдикції військових судів стосовно цивільних осіб, і видання сенатських роз’яснень щодо питань застосування законів, і створення надзвичайних судів, і тиск на суддів через чинів прокурорського нагляду тощо.

Упродовж усього досліджуваного періоду Міністерство юстиції старанно впроваджувало в життя реакційний курс урядових верхів. Але найбільших «успіхів» у справі підкорення судової системи воно досягло, коли міністром був І. Г. Щегловитов, який взяв на себе невдячну роль гробаря залишків незалежності російського суду. За дев’ять років перебування на посаді (з квітня 1906 р. до червня 1915 р.) Щегловитов наробив такого, що після повалення царизму йому довелося постати обвинувачуваним перед Надзвичайною слідчою комісією Тимчасового уряду. У цій людині дивним чином поєднувались великий розум, граничний консерватизм у політичних поглядах і цілковита безпринципність (до революції 1905 р. він, до речі, вважався лібералом).

У розлогих академічних курсах того часу підкреслювалось, що судді мають бути незалежні і за «стимулом страху», і «за стимулом надії», тобто що на їхнє внутрішнє переконання не мусять впливати ні тривога за своє становище, ні кар’єрні устремління. При цьому, з посиланнями на норми закону, подавалися численні докази того, що ідея такої двобічно охоронюваної незалежності повністю засвоєна Судовими статутами. Але в реальному житті влада активно пускала в хід і «стимул страху», і «стимул надії».

«Компрометувальні» матеріали стосовно судових працівників Щегловитов отримував від МВС. Поліцейське начальство дійшло до того, що прямо диктувало заходи, які слід було вживати щодо конкретних осіб. Лише за період з грудня 1905 р. до квітня 1907 р. МВС повідомило Міністерство юстиції про політичну неблагонадійність 37 чинів судового відомства (10 осіб з них МВС рекомендувало звільнити, 2-х перевести, заходи щодо інших — «на розсуд самого міністерства»). МВС перебрало на себе право не лише критикувати погляди суддів, а й втручатися в їхню суто службову діяльність[538].

Використовуючи найрізноманітніші прийоми та засоби, міністр юстиції та його підручні «вичищали» судовий апарат від політично неблагонадійних і непокірливих суддів. Міністр здійснював підбір кадрів передусім за ступенем «правизни» політичних поглядів претендентів на судові посади. Знання, талант, уміння працювати — все це мало з часом дедалі другорядніше значення. Роль репутації людини, твердої у своїх правих поглядах, була настільки велика, що за її наявності ігнорувалися дані про сумнівні моральні якості того чи іншого претендента. Судова політика Щегловитова характеризувалась прагненням знищити незалежність суддів, вигнанням із судового відомства не тільки «лівих», а й усіх, хто смів мислити і діяти хоч трохи самостійно, подальшим зрошуванням прокурорсько-слідчого апарату з жандармсько-поліцейськими органами.

Серйозній «чистці» був підданий у часи щегловитовщини судовий апарат в українських губерніях. При заміщенні вакансій міністр, як правило, прислухався до думки тих прокурорів та голів судових палат, які були йому відомі своїми «твердими» переконаннями. До таких належав, зокрема, прокурор Харківської судової палати Утін. У 1908 р. він виступив з ініціативою призначити членом Харківського окружного суду товариша прокурора цього суду. Як повідомляв Утін у Міністерство юстиції, призначення цього прокурорського працівника членом суду «було б особливо бажаним для посилення в особовому складі суду стійкого, консервативного елементу, позаяк серед членів Харківського окружного суду є нині чимало осіб якраз протилежного напряму»[539].

У сфері юстиції доволі завзято впроваджувався в життя шовінізм, притаманний усій столипінській внутрішній політиці. Особи польського та єврейського походження, вірмени, які служили у судовому відомстві (таких було дуже мало), викликали до себе глибоку недовіру міністерства. Так, у 1913 р. воно вказувало прокурору Одеської судової палати, що польське походження Ярошинського перешкоджає затвердженню його на посаді почесного мирового судді[540].