У 1944 р. відновили навчальний процес Харківський юридичний інститут та дворічні юридичні школи в Києві, Одесі та Харкові[943]. Запрацювали дев’ятимісячні курси перепідготовки юристів, центри підготовки та перепідготовки юридичних кадрів — працівників суду, Вищі курси удосконалення юристів. Розпочалися заняття на юридичних факультетах Київського, Львівського, Одеського університетів. Але кваліфікованих юридичних кадрів все одно не вистачало. Так, у 1945 р. через професійну непідготовленість достроково було відкликано й замінено 187 (19 %) народних суддів[944].
Важливий критерій ефективності судової влади — це здатність встановлення істини у справі, що багато в чому залежить від довіри до самого суду та його рішень із боку населення. На жаль, досягти належної ефективності судочинства в умовах воєнного часу не вдалося. Об’єктивною причиною такого стану справ стала чинна на той час судова система, яка вповні відповідала наявному державно-правовому режиму.
Загалом радянська судова система витримала випробування воєнного часу і захистила загальнодержавні інтереси. Це, зокрема, підтверджує той факт, що Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 березня 1945 р. 391 працівника судового управління та суду було нагороджено орденами й медалями «за успішну роботу в органах радянської юстиції зі зміцнення революційної законності та охорони інтересів держави в умовах Вітчизняної війни…»[945]. Проте як слухняне знаряддя реалізації політики партійно-державного керівництва тодішні судові органи не могли навіть претендувати на статус незалежної гілки державної влади.
Досліджуючи практику радянських судів, не можна оминути увагою діяльність їхніх антиподів — органів позасудової репресії та самосудів, які в умовах воєнного часу набули широких масштабів.
Головне місце серед неконституційних репресивних державних органів належить Особливій нараді НКВС СРСР. Відомо, що 15 листопада 1941 р. Л. П. Берія запропонував Й. В. Сталіну дозволити Особливій нараді засуджувати до смертної кари та визнавати такі вироки остаточними[946]. Вже через два дні, 17 листопада 1941 р., постановою ДКО № 903сс Особлива нарада дістала право на винесення вищої міри покарання. Дослідники стверджують, що згодом лише 1944 р. Особлива нарада засудила 27 456 осіб[947].
До числа репресивних органів із правом застосування смертної кари без слідства та суду в роки війни долучилися Особливі відділи військової контррозвідки «СМЕРШ». їм було надане право заарештовувати, а «у разі необхідності» й розстрілювати на місці шпигунів, зрадників і дезертирів[948].
Судову функцію привласнив собі й Державний Комітет Оборони, коли 11 травня 1944 р. Постановою № 5858 Про кримських татар огулом звинуватив увесь кримськотатарський народ у зраді, визнав його винним і постановив виселити всіх кримських татар із рідних місць.
Самосуд як протилежність суду — ганебне явище для будь-якого цивілізованого суспільства, на жаль, був і залишається частиною життя українського народу. Першопричинами його є як маргінальна правова культура, так і недовіра населення до влади. Окрім того, влада сама може в певних ситуаціях підштовхувати окремі верстви населення до самосуду, хоча здебільшого вона просто не має можливості йому запобігти. Якщо ж установлюється політичний режим охлократії, то самосуди стають однією з найважливіших його підвалин. За обставин воєнного часу більшою чи меншою мірою всі ці особливості й чинники знайшли свій конкретно-історичний вимір. Зокрема, розголосу набув приклад «побутового» самосуду в с. Чужковичі на Волині в липні 1943 р., коли місцеві селяни спіймали на місці злочину трьох грабіжників і всією громадою прирекли одного з них до страти, а двох інших — до тілесного покарання.
Практика позасудової репресії та самосудних покарань вносить додаткові негативні акценти до загальної оцінки тодішнього українського судівництва.
10.4. Криза тоталітарного судівництва і спроби її подолання (1946–1964 рр.)
Післявоєнний судоустрій Української РСР з формально-юридичного боку ґрунтувався на відповідних положеннях Конституції СРСР 1936 р. (ст. 102–112) і Конституції Української РСР 1937 р. (ст. 102–111), які за змістом в обох конституціях були майже ідентичні. Докладніше питання судоустрою регулювалися в Законі СРСР Про судоустрій Союзу РСР і союзних республік від 16 серпня 1938 р. У цих нормативно-правових документах декларувалося, що судді незалежні й підкоряються лише закону, та була відображена демократична ідея виборності районних (міських) судів безпосередньо населенням, обласних судів — обласними Радами депутатів трудящих і Верховних Судів союзних республік — Верховними Радами відповідних республік.
Проте зазначені норми розходилися з реальним життям. Як зазначалось у доповідній записці управління кадрів ЦК ВКП(б) секретарю ЦК ВКП(б) О. О. Кузнецову від 1 грудня 1946 р., «народні суди діють не відповідно до конституції вже 9 років»[949]. Відповідальність за це партійні чиновники покладали передусім на Міністерство юстиції СРСР, яке традиційно вважалося головним органом державного управління судами. Втім, був у цій доповідній і доволі показовий докір, що міністерство не перебудувало свою роботу відповідно до нових реалій. Зокрема, необхідною визнавалася реорганізація управління судових органів, оскільки «суди підкоряються лише закону й управляти ними не можна».
На цей час в УРСР, ще в 1943–1944 рр., на звільненій від загарбників території разом з іншими органами влади відновили свою діяльність Верховний Суд України, обласні та районні (міські) народні суди. Ці суди формувалися через призначення, а не шляхом виборів. Їхня компетенція була до певної міри обмеженою. У повному довоєнному обсязі вона повернулася до цивільних судів лише після скасування у вересні 1945 р. широкої юрисдикції ВТ.
Коли ж в УРСР пройшли перші післявоєнні вибори та була сформована повноцінна система Рад зверху донизу, з’явилися можливості й для формування судової системи на відповідних конституційних засадах. У 1947 р. Верховна Рада УРСР обрала на 5 років новий склад Верховного Суду. Впродовж 1947–1948 рр. сесіями обласних Рад депутатів трудящих строком на 5 років було обрано й нові склади обласних судів.
Напередодні ж формування судів первинної ланки 10 жовтня 1948 р. Президія Верховної Ради УРСР затвердила Положення про вибори народних суддів УРСР[950]. Передбачалося, що народним суддею та народним засідателем може бути кожний громадянин УРСР, який користується виборчим правом і досяг до дня виборів 23-х років. Інші формальні критерії (наявність освіти, досвіду роботи, членства в партії тощо) не висувалися. Втім, неформальний критерій — відданість політиці Комуністичної партії — був відомий усім і жорстко додержувався під час попереднього добору кандидатур. І судді, й засідателі обиралися на три роки безпосередньо населенням на основі загального, прямого та рівного права при таємному голосуванні. Згідно із цим положенням перші у вітчизняній історії загальні демократичні вибори народних судів відбулися 30 січня 1949 р., а згодом — у 1951, 1954, 1957 роках.
Загалом упродовж 1946–1948 рр. тривав певний перехідний період, коли керівництво держави ще не відмовилося від спеціальних судів (чимало дослідників вважають, що вони домінували в цей час), надзвичайного судочинства та позасудової репресії, але водночас дедалі більше намагалося перед Об’єднаними Націями й усім світом мати вигляд цивілізованої демократичної влади. Зокрема, набував сили процес демілітаризації органів судової влади[951].
Так, для зміцнення системи спеціальних транспортних судів 1948 р. в Києві було утворено окружний транспортний суд як суд другої інстанції для транспортних судів на території УРСР і суд першої інстанції з розгляду особливо важливих справ.
Того ж року в Києві розпочав діяльність спеціальний табірний суд для розгляду справ про злочини, вчинені у виправно-трудових таборах і колоніях МВС, дислокованих на території УРСР, ув’язненими, вільнонайманими працівниками, особами рядового складу воєнізованої охорони й деякими іншими особами, пов’язаними господарчою діяльністю з «імперією ГУЛАГ» (за винятком справ співробітників МВС, які мали військові або спеціальні звання). Ці суди також розглядали справи про дострокове звільнення ув’язнених, які втратили працездатність, або про уточнення розмірів покарання за сукупністю кількох вироків[952].
Утворення табірних судів у СРСР було започатковано відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР Про організацію табірних судів від 30 грудня 1944 р. А наказ НКЮ СРСР від 16 квітня 1944 р. передбачав створення 105 таких судів. Для керівництва табірними судами було створено Управління табірних судів НКЮ СРСР, а в структурі Верховного Суду СРСР — судову колегію у справах табірних судів як касаційну і наглядову інстанцію[953]. Існує думка, що створення табірних судів було відповіддю влади на масові повстання ув’язнених. В Україні табірні суди виникли відносно пізно, в автономній республіці Комі, наприклад, на цей час вони вже були розпущені. Не виключено, що «українська специфіка» полягала у переповненості пенітенціарних установ засудженими за звинуваченнями в належності до націоналістичного підпілля.
У Москві в цей час за прямою вказівкою Й. В. Сталіна на підставі постанов Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 28 березня 1947 р. і 7 липня 1948 р. у 82-х міністерствах і центральних відомствах СРСР діяли так звані суди честі. Вони розглядали «антипатріотичні, антидержавні та антигромадські» вчинки (дії) «керівних, оперативних і наукових працівників» згаданих органів влади, які не підлягали переслідуванню в кримінальному порядку. Ці суди складалися з 5–7 осіб, обраних таємним голосуванням на зборах працівників згаданих трьох категорій, і представників партійної організації установи та ЦК відповідної профспілки. За наслідками слухання справи суди честі могли оголосити громадський осуд або громадську догану, а також передати справу слідчим органам. Проіснували такі суди до кінця 1949 р., а далі без публічного пояснення причин припинили свою діяльність[954]. Зауважимо, що в Українській РСР, в умовах домінування союзних органів управління, здебільшого підтримували все, що започатковувалося на загальносоюзному рівні, але нам не вдалося знайти жодної інформації про існування судів честі в міністерствах і відомствах республіки.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку» автора Колектив авторів на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 10 Судова влада в радянську добу“ на сторінці 13. Приємного читання.