Розділ 10 Судова влада в радянську добу

Правобережна Україна і Волинь 20 серпня 1941 р. за наказом Гітлера були оголошені «райхскомісаріатом Україна» — як колоніальне володіння Німеччини з власним адміністративно-територіальним поділом, режимом та нормативним регулюванням.

8 серпня 1941р. райхсміністр окупованих східних територій А. Розенберг запровадив на окупованій території СРСР нові судоустрій та судочинство, яке остаточно було сформовано в грудні того ж року. У штаб-квартирі райхскомісара в місті Рівному було створено німецький верховний суд. Суд складався із трьох осіб німецької національності, які розглядали кримінальні справи та апеляційні скарги нижчих судових інстанцій. Місцеві німецькі суди розглядали справи фольксдойчів або осіб німецької національності. Для розгляду особливо важливих справ створювалися суди особливого призначення із судді та двох засідателів-німців. Для ненімецького населення створювалися спеціальні третейські (мирові) суди на чолі з одноосібним суддею. Вони входили до складу місцевих органів управління, але підпорядковувались безпосередньо гебітскомісару. Судді керувались німецьким законодавством та приписами окупаційної влади[934].

Значна частина Лівобережної України та Слобожанщина (воєнна зона «Донбас») були підконтрольні адміністрації Вермахту. На цій території адміністративно-судові функції визначалися наказом начальника штабу Верховного головнокомандування збройних сил Німеччини від 22 червня 1941 р. Про управління в зайнятих областях СРСР, за яким уся влада надавалась військовому командуванню. Безпосередньо владні функції на місцях здійснювались через органи місцевого управління — районні управи та місцеві комендатури[935].

Крим перебував під спільним управлінням райхскомісаріату Україна (формально) і військової адміністрації (фактично).

Південна Бессарабія та Північна Буковина з моменту окупації були включені до складу Румунії. На початку вересня 1941 р. було опубліковано декрет, який визначив статус і устрій цих територій з поширенням на них румунського законодавства. 19 серпня 1941 р. кондуктор (керівник держави) Румунії Антонеску за попереднім погодженням з Гітлером видав декрет про введення румунської адміністрації на території між Дністром та Бугом, офіційно названій «Трансністрією». Адміністративні та судові органи Трансністрії створювалися за аналогією з метрополією та діяли на основі румунського законодавства й приписів окупаційної влади (зокрема німецької адміністрації). Всі місцеві установи з участю місцевого населення наполегливо румунізувались[936].

Закарпаття (Карпатська Україна) було окуповане напередодні Другої світової війни, в березні 1939 р., Угорщиною. Територію краю включили до складу держави як адміністративну одиницю, з поширенням на неї законодавства та судової системи[937].

На окупованій території України в період активних дій як радянського, так і націоналістичного, рухів опору (1943–1945 рр.) створювалися своєрідні краї та зони, незалежні від окупантів і з власними органами влади. Тут теж виникала необхідність здійснення судових функцій в особливих, надзвичайних умовах не просто воєнного, а фактично облогового стану.

Для здійснення цих функцій на території, підконтрольній радянським партизанам, постійних судових органів не створювалось. У разі гострої необхідності для притягнення до відповідальності за тяжкі злочини військового або державного характеру, як правило, наказом командування створювались тимчасові ВТ з числа командирів та декількох партизан. Діяли вони відповідно до радянського законодавства й за процедурами розгляду справи та виконання вироку, звичними для військово-польових судів.

Навесні 1943 р. спочатку на Волині, а згодом — на більшій частині Галичини, з’являються партизанські краї та зони, контрольовані бойовими підрозділами ОУН(Б). Судові функції тут за дорученням центрального проводу ОУН(Б) здійснювала Служба безпеки (СБ). В основі її діяльності були принципи, затверджені ще напередодні війни («Ні один вирок не оскаржується, а виконується зразу. Кодексом є власна націоналістична совість»)[938]. Судова діяльність СБ позначена у різних довідках та інформаціях як «суд», «трибунал», «революційний трибунал» та іншими схожими термінами. 15 травня 1943 р. видається розпорядження по Українській Повстанській Армії, яким підтверджуються повноваження СБ та визначаються склади військових злочинів і види покарань. На початку січня 1944 р. з’являються Правила польової жандармерії при УПА, згідно з якими жандармерія наділяється правом визначення вини та покарання (аж до смертної кари) у формі вироку за всі злочини, вчинені членами УПА або проти членів УПА[939]. У цьому ж році з’являється проект дисциплінарного статуту УПА з розділом про «Військовий Польовий Суд»[940]. Спроба привести судоустрій та судочинство на контрольованих ОУН територіях до єдиної системи здійснюється в серпні 1945 р. через підготовку Правильника судівництва в ОУН (визначений як закон) та інструкції до нього. Обидва документи мали гриф «Строго довірочне». За «законом» судова система мала складатися з Генерального судді, Ревтрибуналу, Суду адміністративного, Теренового суду та Надзвичайного суду безпеки. Проте відомостей щодо реальної дії цих документів у нас немає.

Із визволенням Закарпаття там утворюються народні комітети, з’їзд яких 26 листопада 1944 р. проголосив возз’єднання з Радянською Україною. За радянським зразком створюються: Вищий Народний Суд, народні суди та спеціальний суд для розгляду справ про злочини окупантів проти народу Закарпатської України. Судді призначалися Народною Радою з юристів, які заслужили довір’я нової влади, а народні засідателі обирались на загальних зборах населення. У своїй діяльності судді керувались декретами Народної Ради, звичаєвим правом і революційною правосвідомістю. Після підписання 29 червня 1945 р. мирного договору із Чехословаччиною Закарпаття юридично ввійшло до складу УРСР, перетворившись на Закарпатську область із повноцінним механізмом радянської судової системи[941].

Умови воєнного стану наклали істотний відбиток на основні принципи судочинства, на процесуальні засоби забезпечення діяльності всіх ланок радянської судової системи. Декларовані в законі про судоустрій демократичні принципи радянського судочинства так і залишилися лише деклараціями, а в умовах воєнного стану взагалі подекуди ігнорувались. У кримінальному судочинстві домінував розшуковий процес, а в особливих умовах — ще й у спрощеному, скороченому вигляді. Формальна оцінка доказів, обмеження щодо оскарження і перевірки судових рішень, особливо вироків, значно знижували рівень демократичності й об’єктивності судового розгляду та довіру населення до суду, посилювали елементи репресивності в діяльності судів усіх ланок.

ВТ в умовах воєнного часу перетворилися в одну з головних ланок судоустрою, а їхня діяльність опинилась у центрі уваги громадськості, практиків і теоретиків юриспруденції. ВТ діяли у складі трьох постійних членів, згодом — одного постійного та двох народних засідателів. Справи розглядались через 24 години від моменту вручення обвинувального висновку. Більшість справ розглядались у закритих засіданнях. Вироки касаційному оскарженню не підлягали, а могли бути скасованими або зміненими лише в порядку судового нагляду. Про кожний випадок засудження до смертної кари (розстрілу) трибунал мав негайно повідомляти телеграфом голову військової колегії Верховного Суду СРСР та Головного військового прокурора Червоної Армії або Головного прокурора Військово-Морського Флоту за належністю. Вирок виконувався через 72 години у разі відсутності розпорядження згаданих посадових осіб про зупинення виконання вироку й витребування справи для розгляду в порядку нагляду. Право зупиняти виконання розстрілу надавалося також відповідному військовому командуванню на рівні округів, фронтів і армій. Реально в умовах воєнних дій виконати ці вимоги було важко, а іноді — навіть технічно неможливо. У бойовій обстановці вирок ВТ дивізії (бригади) міг затверджувати її командир.

Всі справи ВТ одразу після виконання вироку надсилалися до ВТ фронту для здійснення судового нагляду. За наявності підстав вироки опротестовувались і скасовувались або змінювались.

За офіційною інформацією, в судовій практиці трибуналів діючої армії виправдувальних вироків не було, що свого часу пояснювалось високою якістю проведення досудового слідства та належним прокурорським контролем[942]. Як видається, це твердження нині потребує об’єктивної перевірки та правової оцінки.

До зрадників, шпигунів і диверсантів ВТ, як правило, застосовували смертну кару. На початковому етапі війни застосування такого виняткового покарання до значної кількості звинувачених продемонструвало надмірну жорстокість репресивного апарату. Згодом зі зміною законодавства та пом’якшенням репресивної політики поширилася практика відкладання виконання вироку до кінця війни з наданням засудженому можливості спокутувати свою провину в боях із ворогом. Поранення або перебування в штрафній частині впродовж трьох місяців реабілітовувало засудженого.

У діяльності ВТ, особливо на початку війни, були серйозні недоліки в юридичній кваліфікації цілого ряду діянь, зокрема, коли йшлося про зраду Батьківщині, здачу в полон і антирадянську агітацію. До репресивних дій суддів спонукали необґрунтовано жорстокі нормативні акти, зокрема Указ Президії Верховної Ради СРСР від 6 липня 1941 р. про боротьбу з панікерами, накази Сталіна від 16 серпня 1941 р. № 270 про відповідальність за дезертирство і від 28 липня 1942 р. № 227 «Ні кроку назад!» Антигуманний та антиправовий характер мала постанова ДКО від 24 листопада 1942 р. Про членів сімей зрадників Батьківщини. Лише 25 листопада 1943 р. Пленум Верховного Суду СРСР рекомендував ВТ дещо змінити підходи до кваліфікації діяння як зради Батьківщині, не допускаючи її занадто розширеного тлумачення.

Діяльність військово-польових судів у роки Великої вітчизняної війни не набула значного поширення. Так, від травня 1943 р. до травня 1945 р. військово-польові суди Першого Українського фронту розглянули 221 справу на 348 осіб. Здебільшого йшлося про справи осіб, схоплених на місці злочину, які не потребували спеціального розслідування. У разі необхідності розслідування справу направляли до ВТ.

Після визволення території України ВТ Радянської Армії провели відкриті процеси над нацистськими чиновниками та їхніми пособниками — зрадниками Батьківщині, винними у злочинах проти радянських громадян. Такі процеси відбулися в грудні 1943 р. в Харкові, а згодом — у Києві. Особи, засуджені до смертної кари на цих процесах, були привселюдно повішені. 19 вересня 1943 р. у Краснодоні за вироком ВТ військ НКВС Луганської області були привселюдно розстріляні троє громадян, визнаних винними в загибелі членів «Молодої гвардії».

Окремо слід сказати про кадрову проблему в радянському судовому корпусі та спроби її вирішення. Так, низька кваліфікація народних суддів, які вперше опинилися на суддівській роботі, негативно позначилася на якості правосуддя. Відсоток скасованих вироків і рішень у порівнянні з довоєнним часом збільшився вдвічі. В цивільних справах — до 60 %, у кримінальних — до 40–45 %.

Для подолання «кадрового голоду» у 1942–1943 рр. НКЮ УРСР провів значну роботу з обліку евакуйованих кадрів, підготовки на короткострокових юридичних курсах працівників для роботи в органах юстиції та суду. Ротація і поповнення кадрового складу суддів здійснювалися відповідно до вимог часу та місцевих особливостей на підставі наказу Наркомату юстиції СРСР від 27 вересня 1941 р. Про порядок заміни окремих народних суддів у обставинах воєнного часу та роз’яснення від 23 жовтня 1941 р. Про порядок довиборів народних засідателів в умовах воєнного часу.