Розділ 10 Судова влада в радянську добу

Таким чином, особливий правовий режим і відповідний характер організації та діяльності судової влади в Західній Україні формально зберігалися до літа 1946 р., а реально — до початку 50-х років.

Перші аналітично-дослідницькі роботи, присвячені питанням організації та діяльності судових установ СРСР у ці буремні роки, почали з’являтися на завершальному етапі війни та в перші повоєнні роки[919]. Вони характеризувалися передусім апологетикою радянського судівництва в дусі панівної тоді правової доктрини. Проте завдяки доволі широкій джерельній базі ці роботи й сьогодні не втратили свого пізнавального значення. Подальша історіографія 1960-х — 1980-х років зберегла тенденцію до суто позитивного висвітлення радянської юстиції воєнних часів, доповнюючи здобутки попередніх дослідників докладним аналізом діяльності військових трибуналів[920]. Перші критичні праці з’являються лише в другій половині 80-х років[921].

В українській радянській історіографії відповідні питання знайшли висвітлення на початку 60-х років у рамках VIII розділу «Держава і право в роки Великої Вітчизняної війни» першого фундаментального курсу з історії держави і права Української РСР[922]. Згодом у перевиданнях 1967 та 1976 років цей розділ насичувався додатковим матеріалом зі збереженням його загальної концепції[923]. З індивідуальних монографій відзначимо відоме дослідження історії суду Радянської України Д. С. Сусла, в якому належна увага приділена й судівництву воєнного часу[924]. Ідейно ця праця не виходила за межі звичних радянських стереотипів, але з огляду на багатство залученого нормативного та архівного матеріалу вона й досі залишається надійним дороговказом для дослідників.

В останнє двадцятиріччя в умовах розбудови на теренах колишнього Радянського Союзу ряду суверенних держав з новими підходами до судоустрою та судочинства інтерес до проблематики судової влади помітно посилився. Особливо це стосується Російської Федерації, де підготовлено та опубліковано багато відповідного наукового й публіцистичного матеріалу. Зміст його доволі різноплановий: від украй критичного до апологетики репресивної судової системи загалом та військової юстиції зокрема[925].

В незалежній Україні публікації з історії судівництва періоду Другої світової (Великої вітчизняної) війни представлені навчальними матеріалами численних підручників з історії держави і права України, зокрема фундаментального академічного курсу[926]. У спеціальних дослідженнях здебільшого увага зверталася на теми, які в радянській літературі не порушувалися. До їх числа належить передусім організація судівництва на окупованих нацистами та іншими загарбниками територіях України[927].

Як не дивно, зарубіжні критики історії радянської юстиції невиправдано мало уваги приділяють досліджуваному нами періоду. Так, відомий дослідник сталінщини Пітер Соломон у своїй головній праці[928] робить лише кілька посилань на події 1941–1945 рр.

Зауважимо, що дослідники українського судівництва цього періоду традиційно користувалися й користуються передусім нормативно-документальними матеріалами, опублікованими в офіційних джерелах. Водночас судову практику вивчати доволі важко, оскільки на початковому етапі війни у зв’язку зі швидким просуванням ворожих військ НКЮ УРСР наказав місцевим судам знищити всі завершені провадженням кримінальні й цивільні справи та все листування. Вивезенню підлягали лише справи про контрреволюційні злочини. Таким чином, в архівах здебільшого зберігаються матеріали з часу відновлення судових органів на визволеній території України. До того ж і ті матеріали, що є, вивчені, на наш погляд, недостатньо. Так, ще чекають свого дослідження огляди судової практики та інструктивні листи Воєнної колегії Верховного Суду СРСР; доповідні записки та інформаційні довідки Верховного Суду УРСР, зокрема в ЦККП(б)У; оглядові довідки про практику розгляду судами окремих категорій справ, листи обласних судів про практику розгляду окремих категорій справ та посилення боротьби з деякими правопорушеннями.

Що ж до наративних джерел, то серед них найбільше значення мають спогади працівників юстиції визначеного періоду[929]. Проте такі матеріали потребують уважного критичного осмислення, оскільки вони нерідко відображають доволі суб’єктивні погляди на історичні події.

Судова влада Радянської України напередодні Великої вітчизняної війни будувалась на основі панівної в другій половині 30-х років більшовицької ідеології, державно-правових принципів та відповідно до Закону Про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік від 16 серпня 1938 р.

22 червня 1941 р. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ Про воєнний стан, в якому зазначалось: «…У місцевостях, оголошених на воєнному стані, всі справи про злочини, спрямовані проти оборони, громадського порядку й державної безпеки, передаються на розгляд військових трибуналів…» Указ включав перелік відповідних складів злочинів. Крім того, органам військової влади надавалося право передавати на розгляд ВТ справи про інші злочини, якщо командування визнавало це необхідним за обставинами воєнного стану. У подальшому підсудність ВТ постійно розширювалась. Цього ж дня було видано Указ Про затвердження положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані і в районах воєнних дій. Положення визначало організацію та комплектування ВТ, порядок розгляду справ та опротестування вироків.

Основним відомчим актом, який започаткував процес «воєнізації» радянської судової системи, став наказ народного комісара юстиції СРСР від 29 липня 1941 р. № 106 Про перебудову роботи судових органів та органів юстиції на воєнний лад, в якому зазначалося, що «кожний вирок, кожне рішення, кожна дія суду мають сприяти великій боротьбі, зміцнювати державність і встановлений порядок, неухильно здійснювати соціалістичну законність»[930].

Особливе місце в законодавстві воєнного часу посідав Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 р. Про міри покарання для німецько-фашистських злочинців, винних у вбивствах і мордуваннях цивільного населення та полонених червоноармійців, для шпигунів, зрадників Батьківщини з числа радянських громадян і для їхніх пособників. Розгляд цих справ здійснювався в особливому порядку й покладався на військово-польові суди. Указ передбачав особливі види покарання.

Режим воєнного стану об’єктивно посилив централізацію, мілітаризацію влади, призвів до появи надзвичайних органів влади, зокрема Державного Комітету Оборони. Визнаючи судові установи державними органами, спеціально уповноваженими здійснювати судові функції, керівники держави водночас відносили суди до тієї частини державного апарату, яка має перебувати під жорстким партійним контролем. Як наслідок, судова система відчувала постійний тиск владних партійно-радянських структур. Так, організація та діяльність судових установ усіх ланок безпосередньо регулювалися наркоматом юстиції, ВТ — військовим командуванням. Окрім того, Державний Комітет Оборони неодноразово привласнював судові функції і сам ухвалював квазісудові рішення.

Згідно із законодавством воєнного часу ВТ Радянської Армії і Флоту організовувалися при округах (флотах), фронтах, арміях (флотиліях) та при корпусах і дивізіях. ВТ військ НКВС будувались за територіальним принципом як окружні й обласні ВТ військ НКВС. Положенням від 22 червня 1941 р. лінійні суди залізничного й водного транспорту були реорганізовані у ВТ відповідних залізниць і басейнів. Штати ВТ затверджувалися спільними наказами наркома юстиції СРСР і наркома оборони чи наркома Військово-Морського Флоту СРСР. Заступники голів і члени трибуналів призначалися з військово-юридичного складу запасу, а голови — з кадрових працівників ВТ. У 1942 р. постійні члени ВТ дивізій за скороченням штатів були замінені народними засідателями, які затверджувались політорганами, а секретарі чоловічої статі, здатні до стройової служби, — жінками.

На території Радянської України на початку війни діяли ВТ Київського особливого та Харківського військових округів, Південно-Західного і Південного фронтів. Останнім підлягали ВТ діючих армій, корпусів і дивізій, а військовим трибуналам Київського та Харківського округів — ВТ гарнізонів і військових з’єднань, що формувались. ВТ українських залізниць та басейнів підпорядковувалися ВТ фронтів за територіальною ознакою[931]. При евакуації територіальні трибунали військ НКВС не ліквідовувались, а передавалися діючим арміям як трибунали охорони їхнього тилу. В процесі визволення України територіальні трибунали військ НКВС відновлювали свою роботу.

Перебудова загальної судової системи УРСР відбувалася відповідно до законів воєнного часу та приписів центральних органів влади та управління, зокрема розпоряджень Наркомюстів СРСР та УРСР. У зв’язку зі швидкою окупацією більшої частини території України народні й обласні суди та Верховний Суд УРСР припинили свою роботу. Нерозглянуті кримінальні справи по можливості направлялися для подальшого розгляду в суди міст евакуації. Військовозобов’язані судді призивалися до Радянської Армії, де з них формувались ВТ, а всі інші евакуювалися. Верховний Суд, Наркомат юстиції та Прокуратура УРСР у скороченому складі перебували в евакуації в Москві та використовувалися у роботі органами НКЮ РРФСР.

Від середини 1943 р. з початком визволення території України почалося відновлення діяльності судових установ. У липні 1943 р. Верховний Суд УРСР розпочав роботу в складі п’яти осіб у райцентрі Старобільськ Луганської області. А 5 січня 1944 р. він повернувся до Києва.

Доволі швидко була відновлена робота обласних і народних судів. Суди комплектувалися з реевакуйованих суддів та резерву, створеного НКЮ УРСР. Там, де не вистачало професійних суддів, вони обиралися за рекомендацією місцевих партійних органів із достатньо освічених та підготовлених членів КП(б)У (колишніх партизанів, інвалідів війни та ін.)[932].

Окремо слід розглянути питання про діяльність окупаційних судів. Окупанти поділили захоплені землі на різні за характером та режимом території, на яких скасували дію радянського законодавства й усю систему органів влади. Окуповані нацистською Німеччиною землі включали зони цивільного та військового управління. Перша підпорядковувалась імперському Міністерству у справах окупованих східних областей, яке офіційно почало діяти 17 липня 1941 р. Друга підлягала Головному командуванню сухопутних військ Вермахту (ОКХ).

Східна Галичина 1 серпня 1941 р. була включена п’ятим дистриктом до польського Генерал-губернаторства в складі «Великої Німеччини». Офіційно проголошувалося відновлення суверенітету германського райху в Галичині. Новостворені суди поділялися на німецькі та польські з домінуванням німецьких. Німецькі поділялись на загальні, спеціальні та поліцейські, які перейняли функції надзвичайних воєнних судів. Польські суди поділялись на міські, окружні та апеляційні[933].