Розділ 10 Судова влада в радянську добу

Разом із тим, наголошував А. П. Таранов, останнє конституційне право не було реалізовано аж до прийняття Закону СРСР Про порядок оскарження в суд неправомірних дій посадових осіб, що ущемляють права громадян від 30 червня 1987 р.[1005]

Радянське керівництво всіляко підтримувало ідею народності радянського суду. Так, суд мав назву «народного», важливе значення надавалося інституту народних засідателів як формі участі народу у здійсненні правосуддя та одній із багатоманітних форм залучення трудящих до управління державою. Народні засідателі відповідно до ст. 30 Основ законодавства про судоустрій мали рівні права з головуючим суддею. Ще однією формою участі громадськості у здійсненні правосуддя були інститути громадських обвинувачів і громадських захисників.

Свідченням певної демократизації правосуддя вважалися також звіти народних суддів перед виборцями про свою роботу. Втім, такі звіти, як і право відкликання судді, ще не гарантували зворотного зв’язку між суддями та виборцями, останні практично не мали інформації про якість та ефективність роботи суддів. Зокрема, на цей недолік звертав увагу вже в часи «перебудови» колишній голова Верховного Суду СРСР В. І. Теребілов[1006].

Окрім того, в УРСР намітилася прихована тенденція деякого роздержавлення судівництва, а саме: вдосконалення й реорганізації роботи товариських судів. Таку мету було визначено в новому Положенні про товариські суди Української РСР, затвердженому Указом Президії Верховної Ради УРСР від 23 березня 1977 р. Зазначалося, що товариські суди — це виборні громадські органи, покликані активно сприяти вихованню громадян у дусі комуністичного ставлення до праці, дбайливого ставлення до соціалістичної власності, додержання правил соціалістичного співжиття, розвитку в них почуття колективізму й товариської взаємодопомоги, поважання гідності й честі радянських громадян. Головне в роботі товариських судів — запобігання правопорушенням, виховання людей через переконання й громадський вплив, створення обстановки нетерпимості до будь-яких антигромадських учинків. Товариські суди могли виносити рішення про застосування заходів громадського впливу, які включали, зокрема, накладення штрафів до 50 крб. і порушення питання перед адміністрацією за місцем роботи громадян про накладання дисциплінарних стягнень аж до звільнення з роботи. Додатково могло ставитися питання про позбавлення працівника повністю або частково премій, винагород за підсумками річної роботи й за вислугу років, додаткової відпустки за безперервний стаж роботи, пільгової путівки до будинку відпочинку або санаторію, перенесення черговості на одержання жилої площі тощо[1007].

Втім, одностайної думки щодо місця товариських судів у системі органів правосуддя так і не було вироблено. Так, Г. М. Агєєва вважала помилковою думку А. Л. Ривліна[1008], що товариський суд є органом судової влади. Вона стверджувала, що цей суд не здійснює правосуддя, оскільки не застосовує державного примусу, який є ознакою владності як невід’ємної частини правосуддя. Головне в його роботі — виховання через переконання та суспільний вплив[1009]. А. П. Таранов також відносив товариські суди не до судових органів, а до громадських організацій (поруч із добровільними народними дружинами, громадськими радами з профілактики правопорушень, наглядовими комісіями, комісіями у справах неповнолітніх тощо), які вважалися формами й способами участі радянських громадян в охороні прав особи та здійснювали функції охорони прав, свобод і законних інтересів поряд з державними органами[1010].

Таким чином, товариським судам надавалася роль громадського органу, метою якого є запобігання антигромадським вчинкам, а не боротьба з правопорушеннями. Разом з тим перелік справ, які могли розглядати товариські суди, та види покарань, які вони могли застосовувати, свідчили про те, що ці громадські органи фактично були наділені деякими повноваженнями судових органів, хоча офіційно такими не визнавалися[1011].

Проте ідея передавання деяких державних функцій громадським організаціям хоча й зачепила судову сферу, але не настільки, щоби принаймні у теоретичному плані вивести судову владу за рамки єдиної державної влади. Як наголошує сучасна білоруська дослідниця В. М. Бібіло, тривалий час концептуальні засади судової влади не були об’єктом наукового дослідження, більше того, поняття «судова влада» зовсім випало з поля зору дослідників, не вживалось воно й у законодавстві[1012]. Навіть у науковій та навчальній літературі вживання такого терміна вважалося некоректним. Так, Г. М. Агєєва критикувала А. Л. Ривліна за те, що він називав суд органом судової влади[1013]. Її позиція полягала в тому, що відповідно до Конституції СРСР уся влада в СРСР належить трудящим міста й села в особі Рад депутатів трудящих, а судова влада є органічною невід’ємною частиною цієї влади[1014].

Формально це справді було так. Відповідно до законодавства СРСР та УРСР Ради депутатів трудящих вирішували низку організаційних питань щодо обрання і встановлення кількісного складу суддів і народних засідателів судів. Місцеві Ради здійснювали керівництво судами через відділи юстиції обласних (міських — у містах республіканського підпорядкування) Рад депутатів трудящих. Суди були зобов’язані звітувати про свою діяльність на сесіях відповідних Рад депутатів трудящих[1015]. На практиці ж процедура «виборів» народних суддів, кандидатури яких були затверджені керівними органами компартії, лише імітувала демократичну організацію та проведення виборів.

Попри широко розпропагований демократизм радянського правосуддя та «народність» суду правосуддя в СРСР зберігало яскраво виражений політичний характер. Зокрема, першочерговим завданням суду у статті 3 Закону УРСР Про судоустрій Української РСР 1960 р. продовжувало вважатися виховання громадян у дусі відданості Батьківщині та справі комунізму, а вже в другу чергу — виховання в дусі точного і неухильного виконання радянських законів, дбайливого ставлення до соціалістичної власності, додержання дисципліни праці, чесного ставлення до державного і громадського обов’язку, поваги до прав, честі й гідності громадян, до правил соціалістичного співжиття[1016].

Народні суди, високе призначення яких широко проголошувалося в актах різного рівня, насправді переважно розглядалися як звичайна, рядова частина правоохоронних органів. Працівники цих органів отримували порівняно низьку зарплату, перебували в матеріальній (житло, паливо в сільській місцевості, продукти, дитячий садок, школа тощо) та іншій залежності від місцевої влади. Це призводило до того, що керівники, особливо місцеві, за потреби втручалися в роботу суду, грубо порушуючи конституційний принцип незалежності суду. Крім того, існувала інструкція ЦК КПРС, яка забороняла правоохоронним органам збирати будь-який негатив щодо номенклатурних кадрів партійних і радянських органів, багато з яких ухилялося від кримінальної відповідальності. Непідсудними були й керівні колегіальні органи громадських організацій. Система номенклатури сформувала в державі цілком залежну від партапарату судову владу[1017].

У 60-х і 70-х роках дедалі більшого значення партійні й урядові органи почали надавати, крім правосуддя, іншій функції судової влади — судовому контролю[1018]. Більшість радянських науковців розглядали судовий контроль як специфічний вид державного контролю. Судовий контроль відігравав самостійну важливу роль поруч з іншими видами контролю та нагляду, що здійснювалися Радами депутатів трудящих, органами державного управління, різними відомчими інспекціями, прокуратурою, органами народного контролю, профспілками та іншими громадськими організаціями тощо.

На думку В. Т. Квіткіна, судовий контроль був одним із засобів забезпечення соціалістичної законності в радянському державному управлінні. Одночасно цей контроль був специфічним видом державного контролю, який відігравав самостійну й важливу роль[1019]. Разом з тим, зазначав учений, судовий порядок розгляду скарг громадян на дії адміністративних органів не набув помітного поширення. З низки причин громадяни, здебільшого в разі ущемлення своїх прав, звертаються не до суду, а до прокуратури або органів державного управління вищого рівня[1020].

Причини необхідності посилення судового контролю, зокрема, були окреслені в постанові ЦК КПРС Про роботу місцевих Рад депутатів трудящих Полтавської області, в якій зазначалося, що Ради нерідко миряться з порушеннями прав громадян, порушеннями соціалістичної законності[1021]. Актуальність судового контролю підкреслювалася й у постанові Президії Верховної Ради СРСР від 13 жовтня 1967 р. Про практику застосування Указу Президії ВР СРСР Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку[1022]. Поняття та види судового контролю були докладно висвітлені в монографії А. Т. Боннера і В. Т. Квіткіна[1023].

Новий етап реформування радянської судової системи розпочався з прийняттям Конституції СРСР 1977 р. Зокрема, суду й арбітражу в Конституції СРСР була присвячена окрема глава 20, що складалася з 20 статей[1024]. Вищим судовим органом СРСР було визнано Верховний Суд СРСР, організація й порядок діяльності якого визначалися окремим законом (ст. 153 Конституції)[1025].

У Конституції УРСР 1978 р. суду й арбітражу було присвячено главу 18, яка складалася з 13 статей, що майже дослівно повторювали зміст аналогічних статей Конституції СРСР[1026].

Об’єднання в одному розділі конституційних норм про суд й арбітраж певним чином наводило на думку про їхню подібну правову природу, про дві системи органів правосуддя, що було несумісним з принципом здійснення правосуддя лише судом. На органи державного арбітражу відповідно до Закону СРСР від 30 листопада 1979 р. Про державний арбітраж: в СРСР[1027] покладався розгляд господарських спорів між підприємствами, установами й організаціями. В арбітражному порядку розглядалися спори між державними, кооперативними (крім колгоспів, міжколгоспних і державно-колгоспних підприємств, організацій і їх об’єднань) та іншими громадськими підприємствами, установами й організаціями, що виникали при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських угод або з інших підстав, за винятком випадків, коли вирішення таких суперечок законодавством Союзу РСР було віднесено до відання інших органів.

Наслідком прийняття нових конституцій стало прийняття низки нормативних актів, що стосувалися регулювання організації та діяльності судів. Зокрема, 30 листопада 1979 р. було прийнято Закон СРСР Про Верховний Суд СРСР[1028], а 5 червня 1981 р. — Закон УРСР Про судоустрій Української РСР[1029].

Верховний Суд СРСР та Верховні суди союзних республік, хоч і визнавалися вищими судовими органами СРСР та союзних республік, залишалися де-юре підзвітними Верховній Раді СРСР і Верховним Радам союзних республік, а де-факто — також підконтрольними ЦК КПРС та республіканським керівним партійним органам. Це свідчить по те, що й у нових умовах принцип поділу влади не визнавався, а тому, очевидно, вести мову про існування самостійної судової влади, як і про незалежність органів правосуддя, в цей період недоречно.

В Законі УРСР Про судоустрій Української РСР збереглися всі основні положення щодо суб’єктів і форм організаційного керівництва судами з боку центральних і місцевих органів юстиції. Було підтверджено й обов’язок цих органів суворо додержуватися принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону.

Певним недемократичним кроком назад став Указ Президії Верховної Ради СРСР від 1 червня 1979 р. Про суди, прокуратуру, адвокатуру, нотаріат і органи внутрішніх справ, що діють на особливо режимних об’єктах. Запроваджені відповідно до цього акта «спецсуди» розглядали більшість справ у населених пунктах (або їх частинах), включених до переліку особливо режимних об’єктів.