Розділ 10 Судова влада в радянську добу

Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

У контексті загального курсу на децентралізацію влади IV сесія Верховної Ради СРСР четвертого скликання 11 лютого 1957 р. прийняла Закон СРСР Про віднесення до відання союзних республік законодавства про судоустрій союзних республік, прийняття цивільного, кримінального і процесуальних кодексів. Відповідні повноваження передавалися союзним республікам, а у компетенції Союзу РСР залишалося лише прийняття загальносоюзних основ у цих галузях законодавства[974].

Наступного дня, 12 лютого 1957 р., було прийнято Закон СРСР Про затвердження Положення про Верховний Суд СРСР і про внесення змін і доповнень до статей 104 і 105 Конституції (Основного закону) СРСР[975], який уточнив і розширив повноваження Верховного Суду СРСР як найвищого судового органу. Водночас цим законом через зміни до Конституції СРСР закріплювалося, що Верховний Суд СРСР здійснює нагляд за діяльністю судових органів союзних республік лише в межах, установлених законом, а голови Верховних Судів союзних республік входять до складу Верховного Суду СРСР за посадою.

У Положенні Про Верховний Суд СРСР підкреслювалося, що цей судовий орган наділений правом розглядати протести на рішення, вироки і постанови Верховних Судів союзних республік лише у разі, якщо вони суперечать загальносоюзному законодавству або порушують інтереси інших союзних республік. У зв’язку із цим Пленум Верховного Суду СРСР був уповноважений надавати керівні роз’яснення судам тільки з питань застосування загальносоюзного законодавства при розгляді судових справ.

Зауважимо, що правова природа постанов Пленуму Верховного Суду СРСР тривалий час оцінювалася доволі неоднозначно. Зрештою, більшість фахівців дійшли висновку, що такі постанови є одним із видів підзаконних джерел радянського права[976].

На поліпшення ефективності роботи народних суддів в УРСР була спрямована постанова Президії Верховної Ради УРСР від 26 серпня 1957 р. Про стан звітності народних суддів Української РСР та виконання наказів і пропозицій виборців. Відповідно до цієї постанови Міністерство юстиції УРСР, виконкоми обласних, міських і районних Рад депутатів трудящих зобов’язувалися в ході підготовки до виборів народних суддів спрямувати основну увагу на значне поліпшення діяльності судових органів, посилення боротьби за додержання соціалістичної законності, зміцнення складу народних суддів та народних засідателів перевіреними, політично підготовленими кадрами, які користуються довірою народу і здатні забезпечити проведення в життя політики Комуністичної партії та Радянського уряду[977].

25 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних та автономних республік[978] і Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік[979], а 8 грудня 1961р. — Основи цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік[980]. 25 грудня 1958 р. було затверджено і Закон СРСР Про зміну порядку виборів народних судів, згідно з яким строк повноважень народних суддів збільшився до 5 років, а народних засідателів стали обирати не на загальних виборах, а у трудових колективах і військових частинах. Відповідні зміни вносилися до ст. 109 Конституції СРСР[981].

Відповідно до Основ законодавства про судоустрій… зі спеціальних судів були залишені лише ВТ. Проголошувалося, що правосуддя в СРСР покликане охороняти від усіляких посягань закріплений Конституцією СРСР і конституціями союзних і автономних республік суспільний і державний лад Союзу РСР, соціалістичну систему господарства і соціалістичну власність; політичні, трудові, житлові та інші особисті та майнові права й інтереси громадян СРСР, гарантовані Конституцією СРСР і конституціями союзних і автономних республік; права та інтереси, що охороняються законом, державних установ, підприємств, колгоспів, кооперативних та інших громадських організацій. Також правосуддя в СРСР мало своїм завданням забезпечувати точне й неухильне виконання законів усіма установами, організаціями, посадовими особами і громадянами СРСР.

Особливо підкреслювалося, що суд, виховуючи громадян у дусі відданості Батьківщині та справі комунізму, повинен поважати права, честь і гідність громадян.

Згідно із загальносоюзними Основами… Верховна Рада УРСР 30 червня 1960 р. прийняла Закон УРСР Про судоустрій Української РСР[982]. Мета правосуддя і завдання суду в цьому законі майже дослівно повторювали положення загальносоюзного акта.

У ст. 6 Закону зазначалося, що правосуддя в УРСР здійснюється в точній відповідності до законодавства Союзу РСР і законодавства Української РСР. Закріплювалися основні засади правосуддя в УРСР: рівність громадян перед законом і судом (ст. 5), незалежність суддів і підпорядкування їх тільки закону (ст. 7), утворення всіх судів на началах виборності (ст. 8), колегіальний розгляд справ у всіх судах (ст. 10), відкритий розгляд справ у всіх судах (ст. 11), національна мова судочинства (ст. 12), забезпечення обвинуваченому права на захист (ст. 16).

Зі структурних змін звернемо увагу на ліквідацію Президії Верховного Суду УРСР, функції якої були передані Пленуму Верховного Суду УРСР. До повноважень останнього, зокрема, належало узагальнення судової практики і надання керівних роз’яснень судам щодо застосування законодавства УРСР.

У ст. 9, 13, 19 Закону закріплювалися вимоги до кандидатів у судді й народні засідателі, які мали підтвердити тезу про народний характер суду. При цьому не було жодної згадки про необхідність для судді юридичної освіти та членства в КПРС. На народних суддів покладався обов’язок систематично звітувати перед виборцями про свою роботу і роботу народного суду (ст. 26).

Передбачалася відповідальність народних суддів за службові недогляди та «недостойні вчинки, що завдають шкоди правосуддю, інтересам держави і правам громадян». Порядок її застосування було визначено Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 серпня 1960 р. Про дисциплінарну відповідальність суддів Української РСР[983].

2 листопада 1960 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР було затверджено нове положення Про вибори народних суддів[984]. Народні судді обиралися громадянами району (міста) на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні строком на п’ять років; народні засідателі обиралися на загальних зборах робітників, службовців і селян за місцем їхньої роботи або проживання, а військовослужбовцями — у військових частинах, відкритим голосуванням строком на два роки.

Народним суддею і народним засідателем районного (міського) народного суду міг бути обраний кожен громадянин Української РСР, який досяг до дня виборів 25 років. Відповідно до ст. 17 Конституції У РСР та ст. З згаданого Положення[985] громадяни всіх інших союзних республік користувалися на території УРСР правом обирати та бути обраними в народні судді та у народні засідателі нарівні з громадянами УРСР.

Право висунення кандидатів у народні судді забезпечувалося за громадськими організаціями і товариствами трудящих: комуністичними партійними організаціями, професійними спілками, кооперативними організаціями, організаціями молоді й культурними товариствами — в особі їхніх центральних, республіканських, обласних, районних і міських органів, а так само за загальними зборами робітників і службовців — по підприємствах і установах, військовослужбовців — у військових частинах, за загальними зборами селян — по колгоспах і селах, робітників і службовців радгоспів — по радгоспах.

Нові нормативні акти об’єктивно сприяли демократизації радянського правосуддя через посилення процесуальних гарантій прав обвинуваченого і потерпілого, розширення прав захисту, підвищення ролі народних засідателів, створення інституту громадських обвинувачів і захисників при розгляді кримінальних справ у судах, ліквідації всіх спеціальних судів, за винятком ВТ, до підсудності яких, крім справ про військові злочини, належали лише справи про шпигунство.

Проте з певною критичністю треба поставитися до зовні демократичних норм щодо вибору народних суддів. На практиці кандидати в народні судді ретельно добиралися з осіб — членів КПРС, які мали незаплямовану репутацію та вищу юридичну освіту й перевірялися партійними організаціями відповідно до настанов партійних органів. Остаточно кандидатури схвалювалися районними (міськими), обласними (міськими — в містах республіканського підпорядкування) комітетами КПРС і лише після цього подавалися на реєстрацію у відповідний виконавчий комітет районної Ради депутатів трудящих. Водночас засідання або збори громадських організацій, трудових колективів чи військовослужбовців із висування кандидатів у народні судді здебільшого проводилися формально. Інакше і не могло бути, оскільки юристи, які номінувалися на посади суддів, переважно не були членами колективів, що їх висували, а тодішня ментальність передбачала «довіру» рекомендованим згори особам.

Загалом слід підкреслити, що як у сталінський, так і післясталінський, період «забезпечення незалежності судів» обмежувалося звільненням їх з-під впливу виконавчих структур. Ніхто і думки не мав зазіхати на основоположний принцип партійного керівництва державним життям (звинувачення у таких намірах висувалися хіба що до Л. П. Берії). Проте намітився певний поступ щодо розуміння змісту партійного керівництва. Зокрема, у 1954 р. було прийнято постанову ЦК КПРС, в якій зазначалося, що окремі партійні органи замість політичного керівництва і контролю за діяльністю судових органів стають на шлях незаконного втручання в їхню діяльність у конкретних справах. ЦК КПРС вказав, що подібне втручання підриває авторитет суду, дезорієнтує суддів, порушує конституційний принцип незалежності суддів і їхнього підпорядкування тільки закону, позбавляє судові органи самостійності й насаджує безвідповідальність у їхній роботі[986].

Позачерговий XXI з’їзд КПРС (січень — лютий 1959 р.) не лише проголосив завершення будівництва соціалізму і перехід до розгорнутого будівництва комуністичного суспільства, а й дав могутній поштовх розвитку діяльності товариських судів та інших громадських формувань у сфері охорони правопорядку. Зокрема, у доповіді М. С. Хрущова зазначалося: «Настав час, коли більше уваги слід приділяти товариським судам, які повинні головним чином домагатися запобігання різного роду порушенням. Вони мають розглядати питання не лише виробничого, а й побутового, морального характеру, факти неправильної поведінки членів колективу, які допустили відхилення від норм громадського порядку»[987]. На розвиток цієї директиви було прийнято постанову ЦК КПРС та Кабінету Міністрів СРСР № 218 від 2 березня 1959 р. Про участь трудящих в охороні громадського порядку в країні[988]. Врегулювання статусу товариських судів віднесли до компетенції союзних республік, що і спричинило появу Положення про товариські суди в Українській РСР, затвердженого Президією Верховної Ради УРСР 15 серпня 1961 р.[989] Товариські суди мали розглядати справи про порушення трудової дисципліни, прогули, недотримання правил техніки безпеки та інших правил, ненавмисне псування інвентарю або інструментів, появу в нетверезому стані та негідну поведінку в громадських місцях і в сім’ї тощо. Згодом було значно розширено компетенцію товариських судів у цивільно-правовій сфері за рахунок передачі на їхній розгляд суперечок про порядок користування будівлями, що становили спільну власність двох або кількох громадян, про поділ майна колгоспного двору, про поділ майна між подружжям тощо[990].

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку» автора Колектив авторів на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 10 Судова влада в радянську добу“ на сторінці 15. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи