Розділ 10 Судова влада в радянську добу

5 червня 1981 р. був прийнятий новий Закон УРСР Про вибори районних (міських) народних судів Української РСР[1030], який формально мав доволі демократичний характер і навіть допускав вибори на альтернативній основі, але принципових відмінностей від аналогічного попереднього закону не мав.

Утім суди, які проголошувалися втіленням радянської демократії, захисниками прав та громадських і державних інтересів, а також соціалістичної законності, на практиці залишалися звичайною складовою системи правоохоронних органів, які разом здійснюють завдання, окреслені рішеннями партійного керівництва.

Судді на цей час остаточно стали частиною компартійної номенклатури. Діяло негласне правило — суддями можуть стати виключно члени КПРС, які після обрання входили до складу партійних організацій судів, а відповідно не могли не виконувати вказівок і розпоряджень партійних органів. Як правило, заходи морального та громадського впливу на суддів, які порушували дисципліну та неякісно виконували свою роботу, вживалися саме партійними органами. І лише згодом з урахуванням думки партійної організації застосовувалися дисциплінарні стягнення. Втім, вже застосування партійних стягнень або виключення з рядів КПРС автоматично (хоча й негласно) позбавляло суддю права обіймати суддівську посаду.

До того ж наявність відомої статті 6 Конституції СРСР і аналогічної статті в Конституції УРСР про Комуністичну партію як ядро політичної системи радянського суспільства легалізувала будь-яке партійне втручання в державну діяльність. Тому, хоча прийняття нових конституцій, а також обрання Л. І. Брежнєва Головою Президії Верховної Ради СРСР і посилило авторитет державного апарату, «керівна і спрямовуюча» роль КПРС не піддавалася жодним сумнівам. Водночас форми партійного керівництва теж залишалися традиційними, з наголосом на кадровій та ідеологічно-виховній роботі.

Наприклад, у постанові ЦК КПРС Про поліпшення роботи з охорони правопорядку і посилення боротьби з правопорушеннями від 2 серпня 1979 р. партійним комітетам було запропоновано посилити контроль за роботою правоохоронних органів, ужити заходів зі зміцнення їх підготовленими кадрами, підвищити роль партійних організацій у вихованні працівників у дусі безмежної відданості справі Комуністичної партії, бездоганного виконання ними службового обов’язку, критичної оцінки результатів своєї роботи, високої політичної пильності. Приписувалося проявляти постійну турботу про розширення й зміцнення зв’язків правоохоронних органів із громадськістю, створення навколо них атмосфери поваги та підтримки[1031].

Настанови й програмні положення партійних документів належним чином відбивались у наукових працях того часу. Зокрема, в монографії М. Й. Штефана та Р. Г. Кочар’янца Конституційні основи правосуддя в СРСР зазначалося, що здійснення правосуддя в СРСР є одним з видів державної діяльності, окремою формою управління суспільством, яка полягає у вирішенні правових питань у встановленому законом порядку. Вчені доводили, що правосуддя має сприяти піднесенню народного добробуту, всебічній охороні спокою, життя та здоров’я радянських людей, їхніх майнових й особистих інтересів через посилення боротьби з правопорушеннями, захищати права і свободи радянських громадян. Суди при цьому покликані спрямовувати свою діяльність на виконання завдань партії з комуністичного виховання нової людини й активніше впливати на вирішення величних народногосподарських завдань[1032].

На виконання цих функцій і завдань судді мали відповідно до норм законодавства направляти окремі ухвали до організацій, посадовим особам та колективам трудящих із метою усунення виявлених причин і умов, які сприяють учиненню правопорушень; обов’язково проводити виїзні засідання суду; звітувати про свою діяльність тощо. Також розпорядження органів юстиції та партійних органів доволі часто зобов’язували суддів виконувати завдання, що вже виходили за межі їхніх повноважень і посадових обов’язків та не передбачалися нормами законодавства, а саме: обов’язково читати лекції для населення пропагандистського, виховного й роз’яснювального характеру; брати участь у олімпіадах із правових знань та інших навчальних, виховних і пропагандистських заходах; виступати в засобах масової інформації; інформувати партійні органи та населення про ефективність роботи суду та про стан боротьби зі злочинністю; брати участь у публічних заходах, запланованих партійними органами з метою попередження та боротьби зі злочинністю (конференціях, семінарах, партійних і комсомольських активах) тощо. Деякі судді-«передовики» встигали за рік прочитати близько тисячі лекцій і взяти участь у кількох десятках пропагандистських заходів, що здебільшого помітно знижувало ефективність їхньої основної праці.

Зміни в законодавстві СРСР та УРСР, активні заходи ідеологічного та пропагандистського характеру не змогли врятувати судову систему від кризових проявів доби «застою», що, як прийнято вважати, тривала до середини 80-х років. Особливо неприйнятним було застосування «телефонного права» (незаконних вказівок з боку представників партійно-державної верхівки), що порушувало принципи рівності громадян перед судом і невідворотності покарання правопорушників. Нерідко порушники радянських законів із числа «цінних номенклатурних кадрів» уникали юридичної відповідальності та розголошення їхньої злочинної діяльності, одержуючи натомість партійні стягнення з переведенням на «низову роботу», а то й залишалися зовсім непокараними.

Останній період реформування радянського правосуддя охоплював декілька років. Він почався від квітневого (1985 р.) Пленуму ЦК КПРС, що ознаменував старт «перебудови», рішень XIX Всесоюзної конференції КПРС (28 червня — 1 липня 1988 р.) і завершився прийняттям Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.).

Проблеми реформування радянського правосуддя в період перебудови були концептуально сформульовані в монографії голови Верховного Суду СРСР В. І. Теребілова «Законність і правосуддя в СРСР». Зокрема, автор зазначав, що одним з найголовніших завдань органів правосуддя є знаходження свого місця в загальній роботі з перебудови суспільства, визначення головних напрямів і нових підходів у своїй діяльності, надання максимальної допомоги партії та державі в подальшій демократизації життя суспільства. В цій роботі важливо сміливо йти на зміни, які назріли, не боятися рішучих перетворень[1033].

У своїй доповіді 28 червня 1988 р. на XIX Всесоюзній конференції КПРС М. С. Горбачов наголосив на необхідності проведення великої судової реформи[1034]. Попри справедливість і важливість викладених у доповіді положень все ж слід зазначити, що пропоновані новели, на відміну від пропозицій науковців та суддів-практиків, не містили конкретних пропозицій щодо «рішучих перетворень», тобто розроблення дієвих правових механізмів, які б утілили їх у життя. Не містила таких пропозицій і резолюція цієї конференції від 1 липня 1988 р. «Про хід реалізації рішень XXVII з’їзду КПРС і завдання з поглиблення перебудови»[1035].

Натомість Законом СРСР від 1 грудня 1988 р. були внесені важливі конструктивні зміни у статті 152, 153, 155 Конституції СРСР[1036], які ознаменували початок процесу справжньої демократизації судової системи в СРСР. На конституційному рівні було закріплено, що судді та народні засідателі є незалежними й підкоряються лише закону. Суддям і народним засідателям гарантуєтьсяся дотримання їхніх прав та забезпечення умов для безперешкодного й ефективного виконання їхніх обов’язків. Будь-яке втручання в діяльність суддів і народних засідателів зі здійснення правосуддя є неприпустимим і має наслідком відповідальність за законом. Недоторканність суддів і народних засідателів, а також інші гарантії їхньої незалежності встановлюються Законом про статус суддів в СРСР та іншими законодавчими актами Союзу РСР і союзних республік.

4 серпня 1989 р. у новому Законі СРСР Про статус суддів в СРСР[1037] уперше було закріплено обов’язковість юридичної освіти для всіх суддів (ст. 8). Декларувалися незалежність і недоторканність народних суддів і народних засідателів (ст. 3).

Найважливішим нововведенням стало запровадження конференцій суддів та кваліфікаційних колегій суддів — прообразу інституту суддівського самоврядування. Постановою Верховної Ради СРСР від 2 листопада 1989 р.[1038] були затверджені кваліфікаційні класи суддів і порядок їх присвоєння президіями відповідних рад, тоді ж було затверджено й Положення про кваліфікаційну атестацію суддів[1039].

13 листопада 1989 р. були прийняті Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій[1040]. Відповідно до ст. З Основ, здійснюючи правосуддя, суд в СРСР був покликаний охороняти від усіляких посягань закріплений в Конституції СРСР, конституціях союзних і автономних республік суспільний лад СРСР, його політичну й економічну системи; соціально-економічні, політичні та особисті права і свободи громадян, проголошені й гарантовані Конституцією СРСР, конституціями союзних республік, конституціями автономних республік і радянськими законами; права й законні інтереси підприємств, установ, організацій. Уся діяльність суду мала бути спрямована на всемірне зміцнення соціалістичної правової держави, законності й правопорядку, утвердження принципу соціальної справедливості, забезпечення демократизації та подальшого розвитку самоврядування народу, попередження правопорушень, виховання громадян у дусі точного та неухильного виконання Конституції СРСР, конституцій союзних республік, конституцій автономних республік і радянських законів, поваги до прав, честі й гідності громадян, до правил соціалістичного співжиття.

Поряд з уже усталеними були закріплені нові прогресивні засади правосуддя. Так, ст. 7 проголошувала право громадян на судовий захист від неправомірних дій органів державного управління і посадових осіб, а також від будь-яких посягань на честь і гідність, життя і здоров’я, на особисту свободу і майно, інші права і свободи, передбачені Конституцією СРСР, конституціями союзних республік, конституціями автономних республік і радянськими законами. Інший порядок захисту прав і законних інтересів громадян міг бути встановлений лише законами Союзу РСР і союзних республік.

Організаційне забезпечення (не керівництво!) діяльності судів покладалося на центральні та місцеві органи юстиції, за умови суворого додержання ними принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону. Прийняття загальносоюзних Основ, однак, не спричинило відповідних змін законодавства УРСР. Такі зміни були зроблені уже в незалежній Україні[1041].

Радянський досвід організації судівництва доволі неоднозначний. Упродовж усього існування Радянської України не визнавалися поділ державної влади і, відповідно, поняття «судова влада» як таке. Це виключалось як у силу домінування принципу «Вся влада Радам», так і через створення всеохопної системи контролю за державним життям з боку Комуністичної партії. Разом з тим реально існували державні й окремі громадські органи, спеціально уповноважені на здійснення судових функцій, що дає підстави з певною умовністю застосовувати поняття «судова влада» до цього історичного періоду.

Логіка революції диктувала необхідність цілковитого знищення старої судової системи, витоки якої сягають судової реформи 1864 р., що було правильним рішенням порівняно зі спробами альтернативних владних режимів пристосувати або модернізувати її для своїх цілей. Новий радянський суд подолав звичне відчуження «суддівської еліти» від населення, відзначався демократизмом за порядком формування і складом суддівського корпусу. В порівнянні з дожовтневим судівництвом нові судові органи вражали простотою судової процедури й відсутністю звичної судової тяганини, що в певних аспектах може бути прикладом і для сучасних українських судів.

Водночас принципова відмова від використання старих фахівців спричинила постійну нестачу кваліфікованих суддівських кадрів, подолати яку вдалося лише наприкінці 50-х років. Брак кваліфікації тривалий час підмінявся відданістю інтересам революції, класовим підходом і революційною правосвідомістю. Вимога обов’язкової юридичної освіти кандидатів на посаду судді була закріплена в законодавстві лише в 1989 р.