Розділ 10 Судова влада в радянську добу

Втім, в УРСР з воєнних років продовжували діяти офіцерські суди честі у Збройних силах[955]. Також існували товариські суди честі середнього і старшого начальницького складу органів внутрішніх справ[956].

На початку 50-х років повернулися до ще довоєнної практики створення товариських судів. Правовою основою цього процесу стало Положення про товариські суди на підприємствах та установах, затверджене 14 липня 1951р. постановою Ради Міністрів СРСР № 2520[957].

Конституційна декларація про незалежність судів розбивалася об існування функції органів юстиції здійснювати управління судами. Через Міністерство (до 1947 р. — Наркомат) юстиції СРСР, міністерства юстиції союзних республік і місцеві органи юстиції здійснювалася передусім кадрова політика.

Поруч із вимогою «ідейної зрілості» (членами партії у 40-х роках були в середньому близько 80 % суддів, комсомольцями — 10 %) дедалі більшого значення набувала вимога професійності, юридичної грамотності. А тут ситуація була дуже невтішна. Зокрема, за даними тодішнього заступника міністра юстиції УРСР з кадрів Д. С. Сусла, у 1946 р. з 1210 народних суддів юридичну освіту мали лише 61 особа, середню — 303 (25,7 %), 618 осіб (51 %) закінчили короткотермінові курси; а 228 осіб (18,6 %) зовсім не мали юридичної підготовки[958]. Крім того, була велика плинність суддівських кадрів. Так, розглядаючи у квітні 1947 р. питання про керівні кадри органів юстиції, Політбюро ЦККП(б)У зазначило, що в 1946 р. з 1309 народних суддів змінилося 333. При цьому на 20 % знизилася кількість фахівців з вищою юридичною освітою, більшість яких перейшли в адвокатуру. Констатувався і той сумний факт, що за п’ять останніх місяців 80 судово-оперативних працівників було знято за дискредитацію судових органів і порушення радянських законів[959].

Міністерство юстиції УРСР мало також орієнтувати суди щодо пріоритетних напрямів їхньої діяльності. Так, від самого початку радянського судочинства склалася практика проведення державних кампаній із боротьби з тими чи іншими злочинами та антигромадськими вчинками. У досліджуваний період було прийнято чимало урядових постанов, де Міністерству юстиції прямо приписувалося дати ті чи інші прямі вказівки судам. Так, постановою Ради Міністрів УРСР від 9 липня 1947 р. № 1104 Про заходи щодо охорони посівів і хліба в колгоспах і радгоспах Української РСР[960] доручалося «міністру юстиції Української РСР за погодженням з прокурором Української РСР дати спільно спеціальні вказівки слідчим і судовим органам про прискорений розгляд справ, зв’язаних з розкраданням та розбазарюванням хліба». Постановою Президії Верховної Ради УРСР від 30 березня 1948 р. Про розгляд скарг на недоліки в справі стягнення коштів (аліментів) на утримання дітей[961] приписувалося: «Доручити міністру юстиції Української РСР усунути всі недоліки, які ще мають місце в практиці роботи судів по розгляду справ по аліментах, дати судовим органам вказівки про забезпечення розгляду справ по аліментах в найкоротші строки та вживати потрібні заходи по розшуку батьків, які ухиляються від сплати аліментів. Організувати систематичний контроль за роботою судів та судових виконавців у справах стягнення аліментів». Слід урахувати, що чимало подібних вказівок Міністерству юстиції давалося негласно, зокрема «партійними каналами».

Проте дослідники зазначають, що «кампанійське» правосуддя поступово відмирало. Зокрема, велика за розмахом кампанія з викриття трудових злочинів не набула розвитку через помилки у процесуальному регулюванні й пасивність працівників органів юстиції. Ще більш невдало розвивалися кампанія з боротьби з розкраданням 1947 р., яка фактично тривала три місяці й загальмувала через саботаж судових чиновників, та кампанія з боротьби з необґрунтованим засудженням громадян[962]. Звичні для сталінщини обсяги репресій витримувались десь до 1949 р., а потім у 1952 р. (так би мовити, «у передсмертній агонії режиму») Й. В. Сталін ініціював новий розмах політичних репресій.

У другій половині 40-х років органи юстиції на всіх рівнях стають об’єктами постійної критики і «турботи» вищого партійно-державного керівництва. Так, були прийняті постанова ЦК ВКП(б) від 5 жовтня 1946 р. Про розширення і покращення юридичної освіти у країні, постанова ЦК КП(б)У від 18 грудня 1945 р. Про роботу судів і органів НКЮ УРСР, постанова ЦК КП(б)У і Ради Міністрів УРСР від 24 серпня 1946 р. Про недоліки боротьби з порушеннями соціалістичної законності і заходи по їх усуненню, які, з одного боку, приписували надавати всіляку допомогу кадровому і матеріальному забезпеченню судів, а з іншого — відзначали серйозні недоліки у діяльності органів юстиції.

Особливо вагомою за своїми наслідками для українського судівництва була постанова ЦК КП(б)У від 29 квітня 1947 р. Про стан роботи з керівними кадрами в органах юстиції УРСР[963]. У ній відзначалося невиконання органами юстиції багатьох положень згаданих вище попередніх партійних директив і зверталась увага на необхідність посилення зв’язку керівних працівників МЮ УРСР із місцевими партійними організаціями. Водночас відповідним партійним комітетам пропонувалося посилити контроль за органами юстиції і надавати їм допомогу у практичній роботі.

При огляді недоліків кадрового складу судів, про що вже йшлося вище, однією з основних їх причин було названо те, що «основна й вирішальна ланка судових працівників — народні судді — не взяті до номенклатури МЮ УРСР, а тому Міністерство не може своєчасно і правильно впливати на їхню роботу, виправляти помилки й недоліки в їхній роботі, а також протидіяти частій і необґрунтованій їх зміні». Пропонувалося створити при МЮ УРСР і обласних управліннях юстиції кадровий резерв для заміщення суддівських посад, висувати на керівні посади в органах юстиції і судах осіб з вищою юридичною освітою або з юридичною підготовкою та великим досвідом практичної роботи в органах юстиції, організувати в 1947 р. у Харкові для підвищення юридичної кваліфікації народних суддів, які мають середню освіту, курси перепідготовки юристів з дев’ятимісячним строком навчання. Ставилося завдання в найближчі 4–5 років забезпечити, щоб усі народні судді мали, як мінімум, юридичну освіту не менш, ніж у обсязі середньої юридичної школи, або пройшли перепідготовку в обсязі 9-місячних юридичних курсів. Осіб, які не бажали вчитися, пропонувалося замінювати більш підготовленими працівниками. Рекомендувалося приймати до 2-річних юридичних шкіл лише осіб, які мають закінчену середню освіту, у віці не молодше 23-х років, таких, що мають досвід партійної, радянської і громадської роботи.

Було в постанові й таке цікаве положення, яке ми подаємо без жодних коментарів: «Зобов’язати Міністерство торгівлі УРСР (міністра) виділити у II і III кварталах 1947 р. для забезпечення промтоварами 1800 чоловік народних суддів і членів обласних судів Міністерства юстиції УРСР, із розрахунку по 3 метри вовняних тканин, по 1 парі шкіряного взуття і по 10 метрів бавовняної тканини кожному».

У постанові, таким чином, на додаток до вимоги посилити партійне керівництво у справі добору суддівських кадрів, було зроблено відчутний акцент на «юридизації» кадрового складу судів та зарахуванні представників суддівського корпусу до номенклатури керівних кадрів Міністерства юстиції УРСР.

Відображенням нових тенденцій у кадровій політиці стало затвердження Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 липня 1948 р. Положення про дисциплінарну відповідальність суддів[964]. Цим актом право накладати стягнення на суддів надавалося спеціальним колегіям із дисциплінарних справ при обласних і Верховному судах. З одного боку, прийняття першого в радянській історії спеціального акта про дисциплінарну відповідальність суддів мало ніби стимулювати посилення тиску на суддів. (Прийняття положення збіглося в часі з початком кампанії із суцільної чистки органів юстиції.) Проте, з іншого боку, це був крок до формування самоврядної судової влади, оскільки до того право накладати дисциплінарні стягнення мали міністр юстиції, голови облуправлінь юстиції, голови обласних та крайових судів. Утім, і за новим положенням практично ті самі особи мали виключне право порушувати перед спеціальними колегіями питання про розгляд дисциплінарної справи.

Дослідники зазначають, що в 40-х роках як альтернатива органам юстиції у справі державного керівництва судами дедалі більшого значення набували контрольні, наглядові та інші повноваження Верховного Суду СРСР і Верховних Судів союзних республік. Новий порядок дисциплінарної відповідальності суддів був одним із перших кроків на цьому шляху.

Радикальна реформа тоталітарного судівництва почалася після смерті Й. В. Сталіна. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. були ліквідовані зловісна Особлива нарада при МВС, що розглядала кримінальні справи в позасудовому порядку, а також «трійки» і «двійки» з аналогічними повноваженнями. Скасовувався особливий порядок розслідування та судового розгляду справ про контрреволюційне шкідництво, терористичні акти й диверсії, встановлений у грудні 1934 р.[965] Указом Президії BP СРСР від 29 квітня 1954 р.[966] були ліквідовані спеціальні табірні суди, а їхні справи передані за підсудністю до загальних судів. Весною 1953 р. були ліквідовані обласні трибунали військ МВС.

Ліквідацію спеціальних транспортних судів було започатковано Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 червня 1953 р. Про об'єднання лінійних судів залізничного і водного транспорту, прокуратур залізничного і водного транспорту, а також Залізничної колегії і Водно-транспортної колегії Верховного Суду СРСР[967]. Через кілька років процес завершив Закон СРСР від 12 лютого 1957 р. Про ліквідацію лінійних і окружних судів на залізничному і водному транспорті[968].

Отже, впродовж 1953–1957 рр. були ліквідовані всі спеціальні суди і позасудові органи, крім ВТ, що загалом можна оцінити як повний демонтаж сталінської спеціалізованої системи політичної юстиції[969].

Паралельно розвивалася тенденція посилення самоврядності судових органів. Зокрема, органи юстиції втратили свої наглядові повноваження у зв’язку зі створенням президій судів, на які покладався розгляд протестів у порядку судового нагляду на вироки, рішення, ухвали й постанови, що набули законної сили. Правовою основою цього процесу стали Указ Президії Верховної Ради СРСР від 14 серпня 1954 р. Про утворення президій у складі Верховних судів союзних і автономних республік, крайових і обласних судів і судів автономних областей[970], Указ Президії Верховної Ради УРСР від З вересня 1954 р. Про утворення президій Верховного Суду УРСР та обласних судів[971], Указ Президії Верховної Ради УРСР від 16 жовтня 1957 р. Про склад президій обласних судів Української РСР[972].

Із приходом до вищої влади в СРСР і Комуністичній партії М. С. Хрущова відома післясталінська «відлига» ознаменувалася багатьма радикальними реформами в галузі державного судівництва. Так, XX з’їзд КПРС (лютий 1956 р.) не лише засудив культ особи Й. В. Сталіна, а й визнав необхідним відновлення «ленінських принципів» партійного і державного керівництва, розширення прав союзних республік та децентралізації керівництва роботою судових установ та органів юстиції союзних республік. У цьому зв’язку 30 травня 1956 р. було прийнято політичне рішення про необхідність ліквідації Міністерства юстиції СРСР[973], яке було оформлено Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1956 р. МЮ СРСР ліквідовувалося, його функції з управління роботою судових установ і органів юстиції союзних республік було перекладено на міністерства юстиції союзних республік. Вирішення питань, пов’язаних із діяльністю спеціальних судів, покладалося на Верховний Суд СРСР. Так само ліквідовувалися як непотрібні проміжні ланки — обласні та крайові управління юстиції.

На обласні суди покладалися функції керування нотаріальними конторами, виконання судових рішень і вироків у частині майнових стягнень, контролю за всією діяльністю народних судів, проведення в них ревізій. Обласний суд також мав дбати про кадрове забезпечення народних судів, вивчати та узагальнювати судову практику. Народні суди дістали право призначати судових виконавців.

Подальшим кроком стала послідовна ліквідація міністерств юстиції союзних республік. Українське партійно-державне керівництво тривалий час опиралося цьому ініційованому згори процесу, але зрештою в березні 1963 р. Міністерство юстиції України було скасовано, а його функції покладено на Юридичну комісію при Раді Міністрів Української РСР (в частині законотворчої роботи) та Верховний Суд УРСР, а на місцях — на обласні суди.