Розділ 10 Судова влада в радянську добу

«Відлига» принесла не лише структурні зміни до судоустрою та системи партійно-державного керівництва судами. У самій судовій діяльності з’явилися нові, цілком гуманістичні моменти. Якщо раніше вищим проявом гуманізму були амністії 1945 і 1955 років, то від середини 50-х рр. XX ст. розпочалася масова реабілітація громадян, засуджених з політичних мотивів. Реабілітація, як і раніше засудження людей, мала кампанійський характер і проводилася безсистемно, вибірково й у багатьох випадках з порушенням норм законодавства. Ті судді, які активно засуджували людей, так само активно їх виправдовували. На деякий час розгляд нових справ про контрреволюційні злочини майже припинився.

Втім, у грудні 1956 р. нову кампанію боротьби з «антирадянщиною» започаткував лист ЦК КПРС Про посилення політичної роботи партійних організацій у масах і припинення вилазок антирадянських, ворожих елементів, датований груднем 1956 р. На його підставі ЦК КПРС, КДБ СРСР і Прокуратура СРСР розробили проект постанови Пленуму Верховного Суду СРСР Про покращення роботи судів з розгляду справ про контрреволюційні злочини, який було ухвалено 7 липня 1957 р. Кількість кримінальних справ цієї категорії невдовзі суттєво зросла, про що свідчать звіти Відділу з узагальнення судової практики Верховного Суду СРСР[991].

Незважаючи на згадані негативні моменти, XXII з’їзд КПРС, який відбувся у липні 1961 р., все ж мав, на нашу думку, певні підстави, щоб заявити у затвердженій ним новій програмі Комуністичної партії: «Правосуддя в СРСР здійснюється в повній відповідності із законом. Воно будується на достовірно демократичних основах: виборності і звітності суддів і народних засідателів, праві їх дострокового відкликання, гласності розгляду судових справ, участі в судах громадських обвинувачів і захисників при суворому дотриманні судом, органами слідства і дізнання законності, всіх процесуальних норм. Демократичні основи правосуддя розвиватимуться і вдосконалюватимуться»[992].

Підбиваючи підсумки огляду розвитку судівництва в цей неоднозначний період радянської історії, маємо зауважити, що ще до 1953 р. простежувалися певні тенденції до демілітаризації та демократизації, які, однак, були ледь помітними в умовах існування спеціальних судів і періодичних «хвилеподібних» масових протиправних репресій. Катастрофічні наслідки мало те, що, як зазначалося в постанові ЦК КПРС від 30 червня 1956 р., звичне відправлення норм правосуддя нерідко підмінялося одноосібними рішеннями Й. В. Сталіна[993]. У післясталінський період система політичної юстиції загалом була демонтована, а політична заангажованість судових органів помітно зменшилася. Через посилення наглядових, кадрових, дисциплінарних та інших повноважень Верховного Суду СРСР і Верховних Судів союзних республік судова система поступово звільнилася від впливу виконавчих структур. Апофеозом цього процесу стала ліквідація Міністерства юстиції СРСР і міністерств юстиції союзних республік. При цьому відбувалися децентралізація органів юстиції та певне розширення прав союзних республік, чому, зокрема, сприяли ліквідація спеціальних судів СРСР та передача їхніх функцій судам союзних республік.

Упродовж усього досліджуваного періоду зміцнювався кадровий склад судових органів. Дедалі більшого значення у доборі кадрів набувала наявність юридичної освіти. Помітно демократизувалася процедура виборів народних суддів, хоча загалом вона залишалася під щільним партійним контролем.

Судочинство у цей час втрачає характер надзвичайного, на порядок денний знову висувається гасло відновлення соціалістичної законності. Важливе значення у цьому відношенні має прийняття змін до конституцій СРСР та союзних республік, загальносоюзних основ законодавства про судоустрій, цивільне та кримінальне судочинства, а на їхній основі — відповідних законів і кодексів УРСР.

Здобутки реформ періоду «відлиги» дають змогу зробити висновки, що в СРСР і УРСР було започатковано процес виокремлення самостійної і відносно демократичної судової влади. Але, звільнившися з-під опіки виконавчих структур, суддівський корпус залишився органічною й невід’ємною складовою партійної номенклатури, що гарантувало партійне керівництво судами. Втім, форми цього керівництва теж удосконалювались і дедалі більше виключали можливість прямого примітивного диктату місцевих партійних керівників. Високе, хоча й нижче, ніж у прокурорських працівників, місце суддів у партійній номенклатурі до певної міри було й засобом захисту від висування до них незаконних вимог. Партійне керівництво держави періодично також здійснювало спеціальні заходи з метою убезпечення суддів від місцевих впливів[994].

10.5. Судівництво СРСР і УРСР в 1964–1991 рр

Усунення на жовтневому (1964 р.) пленумі ЦК КПРС М. С. Хрущова від влади формально ніяк не змінило попередньо задекларованого партійного курсу на демократизацію радянського правосуддя. На цьому пленумі у черговий раз було заявлено про розроблення заходів з подальшої демократизації життя партії та держави[995].

Проте, як показала практика законотворення і на союзному, і на українському республіканському рівнях, значних реформ власне у сфері судівництва не було аж до 1981 р., а ті зміни, що вносилися до чинного судоустрою, мали переважно характер уточнення окремих його елементів.

Такого роду нормативно-правовим актом був Указ Президії Верховної Ради СРСР від 30 вересня 1967 р. Про внесення змін і доповнень до Положення про Верховний Суд СРСР[996]. Відповідно до оновленого положення Верховному Суду СРСР надавалися право нагляду за судовою діяльністю судових органів і право законодавчої ініціативи, розширювалася компетенція Пленуму Верховного Суду СРСР. Вищий судовий орган Союзу РСР також дістав право проводити перевірку застосування судовими органами союзних республік загальносоюзного законодавства, а також виконання постанов Пленуму Верховного Суду СРСР. Заступники голови Верховного Суду СРСР тепер могли вносити до Верховного Суду СРСР протести на рішення й вироки Верховних Судів союзних республік, а в президії та пленуми Верховних Судів союзних республік — на рішення, вироки та постанови судів союзних республік — у разі, коли вони суперечили загальносоюзному законодавству або порушували інтереси інших союзних республік. Так само опротестовувалися вироки, рішення й ухвали ВТ видів Збройних Сил, округів, груп військ, флотів і окремих армій.

Водночас у сфері юстиції відбулися значні зміни ретроградного характеру. В постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 30 липня 1970 р. Про заходи з покращення роботи судових і прокурорських органів[997] наголошувалося, що партійні організації керують добором, розстановкою, політичним і професійним вихованням кадрів судових і прокурорських працівників на місцях. При цьому здійснене раніше скасування органів юстиції з частковим перекладанням їхніх функцій на судові органи вищої ланки було визнано помилковим. Результатом виконання наведеної постанови стало прийняття Указів Президії Верховної Ради СРСР від 30 серпня 1970 р. Про утворення союзно-республіканського Міністерства юстиції СРСР[998] та від 12 серпня 1971 р. Про внесення змін і доповнень у законодавство СРСР у зв’язку з утворенням союзно-республіканського Міністерства юстиції СРСР[999].

На відроджене міністерство покладались організаційне керівництво судовими органами союзних республік і ВТ, керівництво адвокатурою, нотаріатом та іншими установами юстиції; систематизація й підготовка пропозицій про кодифікацію законодавства; здійснення інших функцій відповідно до законодавства Союзу РСР і союзних республік. Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік було доповнено статтею 38-1, яка закріплювала, що «організаційне керівництво судами в межах і порядку, передбачених законодавством Союзу РСР, союзних і автономних республік», здійснюють: МЮ СРСР — стосовно судів союзних республік і ВТ; міністерства юстиції союзних республік — стосовно всіх судів на території республіки, крім ВТ; відділи юстиції виконкомів місцевих Рад — стосовно районних (міських) народних судів.

Розкривалися також форми згаданого «організаційного керівництва». До їх числа належали: розроблення пропозицій щодо організації судових органів, проведення виборів суддів і народних засідателів; керівництво роботою з кадрами судових органів; перевірка організації роботи судових органів, вивчення й узагальнення в координації з Верховним Судом СРСР судової практики; організація ведення судової статистики; внесення пропозицій Верховному Суду СРСР щодо надання судам керівних роз’яснень з питань застосування законодавства. Підкреслювалося, що всі центральні й місцеві органи юстиції покликані всіляко сприяти досягненню цілей правосуддя і здійсненню завдань суду із суворим додержанням принципу незалежності суддів і підкорення їх лише закону.

Відповідні приписи на республіканському рівні були втілені в Указі Президії Верховної Ради УРСР від 6 жовтня 1970 р. а також Положенні про Міністерство юстиції Української РСР від 4 вересня 1972 р.

Відроджені органи юстиції вже не мали права, як раніше, давати прямі вказівки щодо безпосередньої судової діяльності й мали обмежуватися лише організаційним керівництвом. Проте певні можливості для «тихої реставрації» через вплив на кадри суддівського корпусу окремих елементів сталінізму (практики політичних процесів, переслідування інакодумців тощо) все ж таки виникали.

Характерні особливості радянського правосуддя початку 1970-х рр. доволі яскраво викладені в популярному підручнику тих часів «Суд і правосуддя в СРСР»[1000]. Один з його авторів — Г. М. Агєєва — підкреслила, що сутність правосуддя як складного й багатогранного явища суспільного життя визначається класовою сутністю держави, в якій воно здійснюється. Вихідними засадами для з’ясування поняття та сутності соціалістичного правосуддя, на думку дослідниці (як й інших науковців 70-х рр.), були ленінські положення про класовий характер радянського правосуддя. У дусі цих положень стверджувалося, що суди — це органи Радянської держави, які функціонують на принципах радянських установ. А правосуддя — самостійний вид державної діяльності, який має свої особливості й специфіку. Суди, наголошує авторка, є органами держави, які здійснюють примус.

Разом з тим, класовий підхід у радянських доктринах доволі непогано уживався з майже ритуальним проголошенням на кожному черговому партійному з’їзді завдання «подальшої демократизації» радянського державного апарату. Так, XXIII з’їзд КПРС (березень — квітень 1966 р.) оголосив про побудову комуністичного суспільства через удосконалення державного ладу та розвиток соціалістичної демократії. А XXIV з’їзд КПРС (березень — квітень 1971 р.) визначив основним напрямом діяльності партії подальший розвиток соціалістичної демократії відповідно до завдань комуністичного будівництва[1001].

Пленум Верховного Суду СРСР у постанові від 7 липня 1971 р. Про подальше удосконалення діяльності судів по здійсненню правосуддя у світлі рішень XXIV з ’їзду КПРС вказав, що «відповідно до рішень XXIV з’їзду про подальший розвиток соціалістичної демократії судам необхідно послідовно втілювати в життя демократичні принципи здійснення правосуддя»[1002].

Партійні настанови належним чином відбилися в теоретичних позиціях тодішніх українських правознавців. Зокрема, «послідовний демократизм радянського соціалістичного правосуддя» в СРСР та УРСР, на думку провідних українських юристів О. Н. Якименка[1003] та А. П. Таранова[1004], був не декларацією, а юридичним виявом фактично наявних відносин, забезпечених усіма економічними і державно-правовими гарантіями соціалістичного ладу, які втілились у демократичних принципах радянського правосуддя: здійснення правосуддя лише судом; визнання особи винною та притягнення її до кримінальної відповідальності лише за вироком суду і відповідно до закону; ведення судочинства в УРСР українською мовою або мовою більшості населення певної місцевості, забезпечення права на перекладача та права виступати в суді рідною мовою; право кожної особи в установленому законом порядку звертатися до суду за захистом порушеного чи оспорюваного права або інтересу, що охороняється законом; можливість оскаржити в установленому законом порядку дії посадових осіб, вчинені з порушенням закону, з перевищенням повноважень, які ущемляють права громадян.