Розділ 9 Судова влада в добу української революції 1917–1921 рр

«У кого немає хисту чи здібностей до вивчення мови або охоти служити Українській Державі та бажання працювати на користь українському національному відродженню, той сього не зробить. Але ж таких треба вважати принаймні не потрібними для державної служби на Вкраїні», — зауважував міністр[684].

Реакція на ці та подальші нововведення в сфері українізації судочинства засвідчила діаметрально протилежні позиції судів різних регіонів. Деякі судді наголошували на несвоєчасності таких змін, що потребували неабияких матеріальних витрат, нагадували про невиробленість і суперечливість української юридичної термінології. Інші натхненно заходилися українізувати судочинство; відома діяльність судді С. П. Роздольського, який самостійно підготував переклади найважливіших нормативних документів — Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями, а також Статуту кримінального судочинства. Ці переклади зрештою стали базою для роботи урядової термінологічної комісії.

Законодавство про судоустрій не стало винятком із загального правила, закріпленого законом Про правонаступництво від 25 листопада (7 грудня) 1917 р.: до законодавства, чинного на території УНР до 27 жовтня 1917р., не зміненого і не скасованого УЦР, застосовувався принцип наступності — воно залишалось чинним і визнавалось законодавством УНР[685].

Керманичі УЦР усвідомлювали необхідність формування національної державної судової системи та визнали судову реформу першочерговим завданням[686], що було закріплено і в Декларації Генерального секретаріату від 27 червня 1917 р. А в III Універсалі Генеральному секретарству судових справ доручалося «…упорядкувати судівництво і привести його до згоди з правними поняттями народу».

Проголошена реформа проходила у декілька етапів. Розпочато реформу було «зверху» — з касаційної інстанції, згодом запровадили апеляційні суди, останніми мали бути реформовані місцеві судові органи. Першим кроком стало прийняття 2 (15) грудня 1917 р. Закону Про утворення Генерального суду, який тимчасово, до формування суду на основі Конституції У HP, ухваленої Установчими Зборами, проголошував утворення Генерального суду[687].

У подальшому реформу продовжили закони Про заснування апеляційного суду, Про затвердження штатів апеляційного суду Київського, Про умови обсаджування і порядок обрання суддів Генерального та апеляційного судів, Про затвердження штатів Генерального суду, Про прокурорський нагляд.

Головним результатом реформи стало формування національної системи судових органів. Її очолив Генеральний суд, який мав виробити та подати на затвердження Центральної Ради власний регламент роботи, а до його затвердження — керуватися законами, що регламентували діяльність Урядуючого Сенату, узгоджуючи їх із Законом Про Генеральний суд та іншими законами УЦР.

Історично склалося так, що компетенція Урядуючого Сенату виходила далеко за межі суто судової діяльності, однак УЦР пішла за європейськими зразками та обмежила компетенцію Генерального суду судовою діяльністю і наглядом за судовими установами[688], при цьому удосконалила його структуру. Так, окрім цивільного й карного (кримінального) департаментів, було виділено окремий адміністративний департамент, який мав займатися адміністративною юстицією. Крім цього, тимчасово, до розв’язання питання про скасування всіх спеціальних судів, на Генеральний суд покладалося виконання функцій Головного Воєнного Суду у справах, вирішених на території України, адже сам він також перебував на території Росії.

З появою власної касаційної інстанції справи на території України, до цього підвідомчі Урядуючому Сенату, мали подаватися до Генерального суду. Однак одночасного переходу на нову судову систему не відбулось, і ще деякий час суди продовжували надсилати матеріали до судових палат як до касаційної інстанції.

Окрему увагу було приділено забезпеченню принципів незмінюваності та виключності суду. Так, саме задля їх збереження автори проекту відмовилися від посади президента Генерального суду. Одним із аргументів стало те, що для судді поважного віку щоденно виконувати розпорядчу адміністративну канцелярську роботу було би складно, втім, змінити його — неможливо через принцип незмінюваності не тільки суддів, а й президента[689].

У проекті Конституції УНР (варіанті від 6 грудня 1917 р.) Генеральному суду було надано функцію конституційного нагляду — він визначався «найвищим сторожем конституції», який «пильнує згідності законів Всенародних зборів (парламенту) з конституцією, обов’язковими федеральними постановами, а також згідності федеральних постанов конституції республіки». Передбачався механізм реалізації цієї функції — закони, «осуджені» Генеральним судом, могли бути переглянуті парламентом у новому складі і в разі повторного ухвалення набували остаточної сили. У разі визнання незаконною або невідповідною Конституції постанови виконавчої влади вона втрачала силу одразу після опублікування інформації судом. Однак в остаточному тексті Конституції УНР цих повноважень Генерального суду вже не було.

Негайного реформування потребували й апеляційні судові установи. Адже на момент утворення УНР територія України підпадала під юрисдикцію 4-х Судових палат. Із них Новочеркаська палата розміщувалася поза межами України, а юрисдикція останніх трьох поширювалася, крім українських територій, також і на неукраїнські: Київської — на Могилевську губернію, Харківської — на Орловську, Курську, Воронізьку, Одеської — на Бессарабію і Кримський півострів. І навпаки, до проведення судової реформи Сімферопольський і Таганрозький окружні суди перебували поза межами України, однак їхня компетенція поширювалась і на українські території: Таганрозького суду — на Бердянський повіт Таврійської губернії та Маріупольський повіт Катеринославської губернії, Сімферопольського — на Мелітопольський повіт Таврійської губернії[690].

Центральна Рада не мала повноважень для реформування Судових палат, які не були органами влади УНР. Тому Закон Про заведення апеляційних судів від 17 грудня 1917 р. припинив на українських територіях діяльність Судових палат у справах, належних до компетенції апеляційних судів. Натомість мали бути засновані три апеляційні суди за такою територіальною підсудністю: «Київський — для територій нинішніх губерній Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської і Подільської; Харківський — для території нинішніх губерній: Харківської і Катеринославської, а також Бердянського і Мелітопольського повітів Таврійської; і Одеський — для міста Одеси, нинішньої Херсонської губернії»[691]. До підвідомчості Київського апеляційного суду були віднесені також евакуйовані судові установи Холмщини та Підляшшя, щодо яких прийнято окрему резолюцію — до реального прилучення до УНР частини Холмщини і Підляшшя, де кількісно переважали українці, це населення та всі евакуйовані адміністративно-громадські установи підлягали «владі і опіці Генерального секретаріату України»[692].

Територія впливу Київського апеляційного суду свідомо була визначена значно більшою за територіальну юрисдикцію інших апеляційних установ. Адже зосередження більшої кількості юристів, які матимуть «постійну комунікацію з Генеральним Судом і кодифікаційною комісією при Секретарстві Юстиції», мало сприяти «скорішому і кращому виробленню права і судової практики України»[693]. При цьому, зазначав М. П. Чубинський, враховувалися й інтереси населення, адже Полтавська губернія перебувала від Києва на такий же відстані, що і від Харкова. Те саме можна сказати і про Подільську губернію, яка також передавалася з-під юрисдикції Одеського апеляційного суду до Київського. Отже, для мешканців «прилучення до Одеського і Харківського Апеляційних судів не давало б жодної вигоди і переваги перед прилученням до Київського Апеляційного суду».

Носієм усієї повноти влади в Україні — законодавчої, виконавчої і судової — визначено УЦР, і безпосередньо від неї мали одержувати мандат судді касаційних та апеляційних судів.

Якщо відсутність посади голови Генерального суду обґрунтовувалася принципом незмінюваності суддів, то небажаність аналогічних посад в апеляційних установах пояснювалась імперським досвідом, коли внаслідок отримання головою судової палати права особистого нагляду над діяльністю окружних і мирових суддів Росію було поділено «на судові сатрапії»[694]. Тому замість постійної посади голови апеляційного суду реформатори вирішили запровадити посаду порядкуючого апеляційним судом, який би обирався простою більшістю загального зібрання суддів апеляційного суду строком на три роки. У бюджеті на цю посаду закладалась не окрема штатна одиниця, а доплата за суміщення посад. Так, заробітна плата судді Київського апеляційного суду згідно з бюджетом становила 12 000 крб. на рік, а порядкуючий суддя додатково отримував 1800 крб. на рік.

Обрання на посаду судді апеляційного суду регламентувалось окремим Законом Про умови обсаджування і порядок обрання суддів Генерального та Апеляційного судів, терміново прийнятим УЦР на наступний день після внесення — 23 грудня 1917 р. Він об’єднав два законопроекти: «Про умови обсадження вищих судів України» та «Про порядок обрання суддів Генерального і апеляційного судів».

Особи, які бажали стати суддею Генерального або апеляційного суду, подавали заяву в УЦР через генерального секретаря юстиції. Останній мав вносити до УЦР список кандидатів зі своїм висновком про них. Так само через секретарство представляли кандидатів суди[695]. Висновок генерального секретаря мав стати необхідним корективом при висуненні кандидатів на посаду самими судами[696]. На практиці секретарство самостійно шукало претендентів на посади, звертаючися, зокрема, до відомих юристів, хоча не кожний з них відповідав згодою. Так, професор Новоросійського університету Є. В. Васьковський відмовився від пропозиції балотуватись на суддівську посаду в Одеському апеляційному суді, посилаючись на необхідність припинити в такому разі науково-педагогічну діяльність[697].

Ще одне важливе питання, яке мали вирішити автори реформи, — встановлення вимог до претендентів на суддівську посаду. Як відомо, Центральна Рада ухвалила принцип, згідно з яким суддями могли бути обрані претенденти без вищої освіти, за умови обрання їх 3/5 голосів присутніх на засіданні членів УЦР, що викликало широкий резонанс і неоднозначно, зазвичай негативно, оцінюється сучасними дослідниками. Наведемо декілька аргументів, якими керувалися реформатори. По-перше, російська практика, в якій кваліфікаційні вимоги (диплом про вищу юридичну освіту; іспити; строки перебування на посадах в судовому відомстві й у званні присяжного повіреного) часто не виконувались, показала формальний характер таких вимог. Зокрема, один з найвідоміших цивілістів сенатор В. Л. Ісаченко мав диплом фізико-математичного факультету університету (відділення чистої математики). По-друге, в момент «перебудування соціально-економічного укладу життя» участь у суддівській колегії, наприклад, освічених економістів або осіб, «знаючих економічні умови життєвих відносин по своїй комерційній агрономічній технічній освіті», мала лише сприяти правильному вирішенню відповідних судових справ.

Вимогу практичного судового стажу також оцінювали як недоцільну, адже «особа, що кілька років служила в судовій канцелярії або займалася виключно односторонньою слідчою роботою, отримувала перевагу перед особою, яка в ті самі роки поглиблювала теоретичні знання, наприклад студії в закордонному університеті. Адвокатський стаж також не гарантує поширення знань після університетських студій, часто цей стаж номінальний — не всі адвокати мають практику, а часто мають практику цілком односторонню. Такі обов’язкові стажі обмежують можливості доручення людей з виключними здібностями»[698].