Розділ 9 Судова влада в добу української революції 1917–1921 рр

Функції Верховного судового і касаційного трибуналу колишньої Австро-Угорської монархії мав виконувати Найвищий державний суд ЗУНР, який, однак, практично утворений не був[732].

16 листопада 1918 р. Державний секретаріат видав розпорядження Про організацію військового судочинства, згідно з яким на території ЗУНР було створено військові суди[733].

Тимчасово до вироблення власного законодавства військове судівництво мало здійснюватися обласними (колишніми дивізійними) та окружними (колишніми бригадними) судами на підставі «дотичних австрійських законів». Для діяльності під час облоги 10 листопада 1918 р. було утворено польові суди, юрисдикція яких поширювалася, крім української армії, на всіх цивільних осіб, «яких приловиться на заворушенні» публічного спокою, грабунках, крадіжках і вбивствах.

9.6. Судові реформи на Кримському півострові

Уявлення про регіональні особливості судової влади на території Криму можна отримати з дисертаційного дослідження О. М. Редькіної. Авторка вважає, що судові органи за часів перебування при владі Крайового уряду генерал-лейтенанта С. Сулькевича відтворювали в мініатюрі судоустрій колишньої Російської імперії. У зв’язку з тим, що Крим не потрапляв під юрисдикцію наявних раніше на території України судових палат — Київської, Харківської й Одеської, на території півострова була заснована Кримська судова палата. Крім розгляду апеляцій, вона розглядала як перша інстанція справи про державні та посадові злочини. Постановою Крайового уряду від 12 липня 1918 р. був створений Кримський військово-окружний суд для розгляду справ про злочини проти особи та власності, вчинені за час від 25 жовтня 1917 року. У вересні постановою уряду було затверджено Кримський сенат, Верховний кримінальний суд, внесені доповнення та зміни в російські Статут кримінального судочинства, Статут цивільного судочинства, Статут про покарання, що накладаються мировими суддями. Суддям, які не залишили Крим і не були знищені більшовиками в ході репресій, пропонувалося повернутися на державну службу. Вони мали присягнути на вірність крайовій владі на загальних підставах. До складу судового відомства входила також прокуратура, але зі своєю власною організацією, як і в Російській імперії. Очолював прокурорську ієрархічну піраміду міністр юстиції. Проте, зазначає дослідниця, нормального функціонування судових органів Криму досягнути не вдалося, зокрема і через паралельне існування двох каральних систем — Крайового уряду та командування німецькими військами. До того ж на територію Криму прагнув поширити свою судову владу уряд гетьмана П. П. Скоропадського, використовуючи аргумент невизнання ним Крайового уряду, а відповідно — і всього державного апарату С. Сулькевича[734].

15 листопада 1918 р. в Криму змінився політичний режим — замість уряду С. Сулькевича було створено другий Крайовий уряд на чолі із С. Кримом, який майже одразу вдався до проведення судової реформи. Цей період історії судівництва на півострові досліджував Д. В. Велігодський. Наведемо тут основну структуру судових органів, реконструйовану автором.

Так, Постановою Ради Міністрів Крайового уряду від 4 грудня 1918 р. було ліквідовано Кримський урядовий сенат, створений урядом С. Сулькевича, і затверджено структуру, штатний розпис і персональний склад Вищого крайового суду. Всі судові справи, які перебували у провадженні Кримського урядового сенату, передавалися на розгляд Вищого крайового суду. Прокуратура залишалася автономною складовою судового відомства.

Вищий крайовий суд тимчасово був вищою апеляційною інстанцією для всіх кримінальних справ, розглянутих в окружних судах, і водночас — першою інстанцією у справах про державні та посадові злочини. Територія Криму розподілялась на округи. Округ суду охоплював зазвичай територію 2-4-х повітів. Кримінальні справи згідно із судовими статутами підлягали розглядові окружним судом у складі трьох коронних суддів, які призначалися Крайовим урядом за поданням міністра юстиції, або судом присяжних засідателів.

Постановою Ради Міністрів Крайового уряду від 7 лютого 1919 р. в окрузі Кримської судової палати було створено Мелітопольський окружний суд. Територіально до зони діяльності цього суду ввійшли Мелітопольський, Бердянський і Дніпровський повіти. В березні 1919 р. Рада Міністрів Крайового уряду своєю постановою створила новий Керченський судово-мировий округ із центром з’їзду мирових суддів у м. Керчі. Цей округ включав чотири мирові дільниці: три з них — у Керчі і одна — на території Сарайминської та Петровської волостей.

Відповідно до цього Закону судові статути передбачали для мирових суддів на території Криму одну апеляційну інстанцію — з’їзд мирових суддів, і одну касаційну — Кримську судову палату. Другою апеляційною інстанцією для справ, що розглядалися земськими начальниками та міськими суддями, був повітовий з’їзд в особі його судового присутствія. До складу цього органу, очолюваного повітовим предводителем дворянства, входили повітовий член окружного суду, почесні мирові судді, міські судді й земські начальники цього повіту. Потрібно зазначити, що для міських суддів була встановлена своєрідна подвійна підлеглість: апеляційною інстанцією для них був повітовий з’їзд. Разом із тим про всі помилкові чи протизаконні дії міських суддів слід було повідомляти окружний суд, який мав складати особливі накази на їхню адресу. Касаційною інстанцією для земських начальників і міських суддів був Вищий крайовий суд. Що стосується повітових членів окружних судів, то апеляційною інстанцією для них був окружний суд, а касаційною — також Вищий крайовий суд. Певні зміни відбулися й у системі волосних судів.

Волосний суд відтоді складався з чотирьох суддів, один з яких постановою повітового з’їзду за поданням земського начальника призначався головою. Земські начальники дістали право затверджувати волосних суддів із числа кандидатів, обраних сільськими громадами. Рішення волосного суду могли бути оскаржені земському начальникові.

Д. В. Велігодський зазначає, що реформа судової системи в Криму, на відміну від інших видів діяльності другого Крайового уряду, мала найбільш послідовний і планомірний характер, чому, очевидно, сприяла наявність на півострові значної кількості відомих юристів колишньої Російської імперії.

Більш громіздкою дослідник називає структуру правоохоронних органів Криму в період військово-авторитарних режимів А. Денікіна і П. Врангеля. В квітні 1920 р. на півострові було створене цивільне правосуддя у формі Кримського управління юстиції та його підрозділів. Кримінальний розшук був відокремлений від державно-політичного. З огляду на велике значення діяльності судової системи було збільшено кількість мирових суддів. До їхніх обов’язків входило приймати від потерпілих різні, навіть їм непідсудні, скарги та надсилати їх у відповідні установи[735].

9.7. Недержавні органи судової влади

У перехідних державах, для яких характерні неусталеність і нестабільність державної влади загалом та її механізму зокрема, частим явищем є реалізація судово-владних повноважень недержавними органами влади. За відсутності судових органів місцеве населення активно застосовує самосуд і самоправство, що до певної міри стає прикметою часу.

Як відомо, сьогодні самосуд і самоправство заборонені міжнародним правом і національним законодавством та однозначно негативно оцінюються правовою думкою. Водночас, в умовах відсутності органів державної влади на місцях, зазначені дії, за «розумності» або співвідносності покарання із заподіяною шкодою чи загального схвалення обраного способу захисту цивільного права, можуть оцінюватись як форма прямого народовладдя, нагадування, що саме народ є первинним джерелом судової влади.

На користь цих роздумів свідчить і, як правило, відсутність покарання ініціаторів самосудів державними органами. Звісно, такій безкарності сприяли колективний характер прийняття та виконання самоправних рішень, а отже відсутність підозрюваного; і підтримка сільського керівництва, яке часто реагувало стандартними заявами, що самосуд вчинено цілою громадою[736]. У разі міських самосудів, здебільшого здійснюваних розлюченим натовпом, давалася взнаки й фізична неспроможність нечисленних представників охоронних структур протистояти натовпу.

Можна погодитися з тими авторами, які виокремлюють різні види «самосудів». Так, С. І. Дровозюк розрізняв традиційне селянське судочинство з усталеними ритуалами і самосуди, здійснювані сільськими активістами[737]. С. Г. Борисенок вирізняв сільські та міські самосуди — самосуди в містах здебільшого здійснював натовп, цілком випадковий за своїм складом, тоді як самосуди на селі були справою обмеженої кількості його мешканців, що добре знали як один одного, так і підозрюваного у вчиненні злочину[738].

Неабияку роль у здійсненні «самосудів» відігравали органи сільського самоврядування, які вимушено перебрали на себе функції відсутніх органів державної влади. Зокрема, поширеною була практика, коли рішення, згодом кваліфіковані як самосуд, ухвалювалися на сільських сходах або їхніми виконавчими органами — сільськими комітетами.

Особлива сталість традиції селянського судочинства, яку відзначає В. Б. Безгин[739], пояснювалась високою довірою селян до застосованого ними звичаєвого права. В умовах невиробленості законодавства великого значення набувала участь у суді представників місцевого населення, які зналися на звичаєвому праві. У червні 1917 р. на сесії Центральної Ради при обговоренні питань судочинства депутат Крижанівський зазначав, що «треба домагатись обрання мировими суддями в сільських регіонах людей, які знаються на місцевих звичаях»[740]. Саме цим можна пояснити й формальне запровадження інституту членів мирового суду та колективного розгляду судових справ.