Розділ 9 Судова влада в добу української революції 1917–1921 рр

Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

На момент, коли Директорія вступила в боротьбу за владу, в українській державі система судових органів була реформована мінімум двічі. Водночас у Директорії було розуміння того, що «надзвичайно важливо, щоб всі державні інституції навіть з зовнішнього погляду мали національний характер»…, «щоб на перший час як з зовнішнього погляду якомога менш нагадували бувші російські інституції». Із цих мотивів Директорія Законом Про скасування законів гетьманського уряду від 9 липня «Про судові палати і апеляційні суди», «Про утворення Харківського й Одеського апеляційних судів і відновлення Київського апеляційного суду, про увільнення з посад в Судових палатах та про затвердження штатів Київського апеляційного суду» від 24 січня 1919 р. змінила назви «Судові палати» на «Апеляційні суди», а «Державний сенат» — на «Надвищий суд». Іншими важливими змінами стали кадрові — було поновлено весь склад Київського апеляційного суду. Причому інформація про ці зміни поширювалася міністерством ще 1 січня 1919 р. — тобто до ухвалення відповідного закону[722]. Загалом компетенція, підсудність та підвідомчість залишилися ті самі, які були запроваджені судовою реформою 1918 р. Члени комісії з реформування судових палат планували глобальніші зміни законодавства Гетьманату, однак у законодавстві УЦР також бачили доволі багато недоліків.

Судові органи першої інстанції, які фактично не було реформовано УЦР та гетьманом, залишилися такими самими й за Директорії. Принаймні формально продовжували діяти окружні суди, залишився інститут присяжних засідателів. Постійною проблемою була відсутність затверджених річних списків присяжних засідателів, що призводило до частого зриву сесій окружного суду.

9 січня 1919 р. було прийнято Закон Про тимчасові правила обрання присяжних засідателів, згідно з яким тимчасово, до видання окремого закону про присяжних засідателів, вони призначалися «з чергових списків, що їх складено на 1917 рік». А за півтора року — 31 жовтня 1920 р. — видано докладну постанову Про призначення і вибори мирових суддів, про утворення тимчасових Відділів окружного суду на повітах, про порядок обрання присяжних засідателів та про деякі зміни щодо проведення і дальшого руху досудових слідств. Мировими суддями та присяжними засідателями не могли бути особи, засуджені за спекуляцію, а також за образу національної честі та гідності громадянина УНР, або виключені зі служби на підставі рішення суду. Залишалася двоступенева система складення списків — загального та чергового. Обрані місцевим самоврядуванням та затверджені окружним судом присяжні засідателі вносилися до чергових списків, звідки призначалися за жеребом для присутності впродовж усієї судової сесії. Передбачався негайний порядок обрання присяжних.

В умовах відсутності реальних можливостей для нормальної роботи місцевого самоврядування Законом Директорії від 19 лютого 1919 р. Про вибори та призначення мирових суддів було перейнято практику Гетьманату — мирові судді тимчасово призначалися міністром юстиції, а інститут членів мирового суду, введений Тимчасовим урядом Законом Про тимчасовий устрій місцевого суду від 4 травня 1917 р., було скасовано остаточно. Також було запроваджено безкоштовний розгляд мировими судами справ, ціна позовних вимог в яких не перевищувала 10 000 грн. 31 жовтня 1920 р. компетенцію мирових суддів було поширено на кримінальні та цивільні справи.

Але реформувати вищі органи влади виявилося простіше, ніж налагодити нормальну реалізацію судової функції на місцях. Водночас проблема судової влади на місцях стояла доволі гостро і зрештою стала головним завданням, яке дедалі важче було реалізувати в умовах розвитку революції.

На місцях серед селянства виникало багато непорозумінь, вирішити які без відповідних органів не вдавалося. Комендант тилу в своєму рапорті міністру юстиції від 30 липня 1919 р. повідомляв: «…Населення деморалізується і з’являється думка “суду нема, полагодити хатні справи нема кому, отже і влади авторитетної немає…” Селянство стосковалося за здоровим судовим апаратом, воно змучилось тим безладдям і сваволею, що являв собою комуністичний судовий орган, тому організація волосних судів чекає найскорішого вирішення, і буде мати важливі наслідки як в справах цілком юридичних та і взагалі буде привчати населення до дисципліни законності ладу, що так потрібно в даний момент — момент державного будівництва»[723]. У таких умовах значного поширення набували інститути самосуду і самоправства, про що регулярно інформувало МВС.

Водночас воєнне становище диктувало зміщення наголосів зі звичайної на військову надзвичайну юстицію. Саме Директорія мала найбільш розроблене законодавство в цій сфері.

Так, 26 січня 1919 р. Директорія прийняла Закон Про надзвичайні військові суди. Його істотними недоліками В. В. Землянська вважає запровадження смертної кари; порушення принципу рівності всіх учасників судового розгляду перед законом (за ті самі злочини, за які не було передбачено смертної кари, старшини підлягали покаранню в два рази суворішому, ніж рядові); відсутність попереднього слідства, а також забезпечення апеляційного та касаційного оскарження вироку суду; поєднання в одному законодавчому акті норм матеріального та процесуального права тощо. Крім цього, всі члени суду, а також прокурор і захисник, призначались особою, за наказом якої сформовано надзвичайний військовий суд. Закон закріпив і деякі демократичні принципи кримінального процесу, зокрема законність, забезпечення підозрюваному, обвинуваченому та підсудному права на захист, участь народу в здійсненні правосуддя[724].

Директорія пішла ще далі в Законі Про поступовання в штабових судах, затвердженому її головою С. Петлюрою 4 серпня 1920 р. Цей закон суттєво відрізнявся від аналогічного законодавства попередніх владних режимів у бік концентрації судових повноважень в органах надзвичайної юстиції, про що свідчать і відсутність можливості апеляційного перегляду справ і відмова від участі присяжних засідателів у розгляді судової справи. До здобутків закону В. В. Землянська зараховує вирізнення порушення кримінальної справи в окрему стадію судочинства, яка згодом стала першою стадією кримінального процесу в радянському та українському судочинстві (до прийняття Кримінально-процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року).

Цей закон складався з 271 статті, 11 розділів і докладно регламентував процедуру розгляду судової справи, починаючи від порушення кримінальної справи і завершуючи виконанням судових рішень. Очевидно, такий високий юридико-технічний рівень закону пояснюється тим, що в його основу були покладені напрацювання фахових юристів кодифікаційної комісії, головним завданням якої було вироблення Кримінально-процесуального кодексу УНР[725].

Говорячи про судову владу періоду Директорії, слід згадати Закон Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви від 1 січня 1919 р. Він проголосив незалежність, автокефальність Української Православної Церкви та закріпив, що «Вища церковно-законодавча, судова та адміністраційна влада на Україні належить Всеукраїнському Церковному Соборові»[726]. Постанови останнього, у разі їх церковно-державного значення або потреби видатків з державного бюджету, підлягали затвердженню державними органами. До компетенції Синоду мали належати церковні справи релігійного, адміністративного, господарського, освітнього, контрольного та ревізійного характеру. Зазначалося, що додатковим декретом Директорії Синоду надані й судові функції. Зауважимо, що чинність закону оцінюють по-різному. В. І. Силантьев стверджує, що декрет Директорії про автокефалію УПЦ фактично залишився декларацією, тому що після відступу з Києва у лютому 1919 р. вона контролювала незначну частину території України[727]. Дослідник історії церкви І. Власовський вважає закон «цілком правосильним». У будь-якому випадку можна погодитися з тим, що «велика була шкода для справи відродження Української Православної Церкви, що він не появився, як показали події, раніше»[728].

9.5. Судівництво в Західноукраїнській Народній Республіці

1 листопада 1918 р. у Львові було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки. 21 листопада 1918 р. Українська Національна Рада (далі УНРада) ухвалила Закон Про тимчасову організацію судів і власти суддейської. У третьому артикулі цього закону зазначалося, що судами ЗУНР стають усі суди на території колишнього Вищого крайового суду. Таким чином, колишні австрійські суди та колишні повітові суди Галичини стали повітовими та окружними судами ЗУНР.

Призначення судових службовців та інші організаційні питання судової системи належали до компетенції Державного секретарства судівництва. Суддів призначав Державний секретаріат за пропозицією державного секретаря судівництва. Всі колишні судді, інші працівники і технічний персонал судів могли залишатися на своїх посадах «до часу проведення нової організації», якщо «в означенім часі» складуть «службове приречення» на вірність ЗУНР і її законам. У разі відмови його скласти працівник або суддя звільнялися з посади. Отже, всіх попередніх суддів і працівників суду, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською діяльністю та зобов’язалися служити українському народу і державі та склали про це відповідну присягу, влада ЗУНР залишила на їхніх посадах.

Згодом Державне секретарство судівництва на чолі з О. Бурачинським розгорнуло активну діяльність з реформування судової системи. У лютому 1919 р. було видано розпорядження про створення на території ЗУНР 12 судових округів і 130 судових повітів[729].

11 лютого УНРада прийняла два важливі закони щодо діяльності судів республіки у цивільному та кримінальному судочинстві. Зокрема, Законом Про розмежування компетенції повітових та окружних судів в цивільних справах було здійснено відповідне розмежування, а також збільшено судові мита.

Водночас Законом Про трибунали 1-ї інстанції у карних справах для розгляду дрібних кримінальних справ передбачалось утворення трибуналів першої інстанції — по одному на кожний повіт. Суддів цих трибуналів призначало Державне секретарство судівництва, затверджували на посадах УНРада або її Виділ. Ними могли бути лише юристи з титулами «радник суду» і «радник Вищого суду».

Трибунали першої інстанції діяли у складі одного або трьох суддів. Одноособово судді розглядали справи, в яких передбачуване покарання не перевищувало одного року позбавлення волі або певної грошової кари. В усіх інших випадках трибунал діяв у складі трьох професійних суддів[730].

Діяльність суду присяжних з огляду на воєнний стан тимчасово (строком на один рік) була призупинена[731].

Закон УНРади від 15 лютого 1919 р. Про тимчасове виконуване судівництво в цивільних і карних справах в другій і третій інстанції в часі надзвичайних відносин, спричинених війною, встановив структуру та порядок діяльності судів вищих інстанцій. Другою, вищою, інстанцією у цивільних і кримінальних справах мав бути Вищий суд у Львові, а третьою — Найвищий державний суд. Але до їх створення, «в часі надзвичайних відносин, спричинених війною», функції другої і третьої інстанцій належали «Окремому судовому Сенату II інстанції» та «Окремому судовому Сенату III інстанції». Голів і членів обох Сенатів призначав державний секретар судівництва, затверджували УНРада або її Виділ із числа президентів і віце-президентів окружних судів та радників Вищого суду ЗУНР. Засідання судових Сенатів мали відбуватися раз на місяць у місцях, встановлених Державним секретарством судівництва.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку» автора Колектив авторів на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 9 Судова влада в добу української революції 1917–1921 рр“ на сторінці 6. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи